Ким бути? Де і чому навчатись? Де працювати? Для цих двох проблеми вибору професії не було – покликання народилося, мабуть, разом із ними.
ВІН, начитавшись змалечку Лесі Українки, зник із дому, чим спричинив неабиякий переполох у сім’ї. А коли вже поночі рідні й односельці знайшли в лісі малого мандрівника, то на запитання, чого туди подався, відповів: «Ходив Мавку шукати» (свою Мавку, також одержиму Лесею, він таки знайшов, але про це пізніше). Ріс без батька, як і більшість повоєнних дітей, з п’ятнадцяти років працював на заводі, відслужив у війську і закінчив десятирічку робітничої молоді з одним наміром – вступити до театрального. Вирушив до Харкова, пройшов перші два тури на акторський факультет в Інституті мистецтв при божевільному конкурсі та зібрав усі сили й уміння в кулак, аби здолати третій. І таки переміг! Став студентом творчої майстерні Леся Сердюка! Юнак навіть не мріяв, що буде навчатись у колег самого Курбаса – Черкашина, Чистякової, Сердюка. «Він був тим сонцем, навколо якого кружляли актори-супутники»,- каже про свого педагога Віктор Бурко.
Курбасівська школа була особливою, відмінною від інших. Наставляли студентів, що актор має бути якісним, працьовитим, системним. Та й сам Харків, столичне місто, вражав своєю атмосферою. Скрізь панував особливий дух творчості, адже тут був зібраний увесь цвіт авангардизму: Антонович, Курбас, Мар’яненко та багато інших видатних особистостей. Харків був російськомовним, і лише в чарівному та чистому озерці, що називалось Інститутом мистецтв, купалися в українстві. Тут густо витав манливий дух творчості, відчувалась особлива теплота у стосунках між студентами й викладачами, які були для них богами. Здавалось: ось він, рай на землі! До того ж, їх щодня благословляли на працю і на творчі здобутки персонажі скульптурної композиції пам’ятника Шевченку роботи Манізера. У рисах їхніх облич студенти впізнавали і своїх улюблених педагогів, і знамениту Наталю Ужвій, і Сусанну Коваль (примадонну нашого театру). Ніхто не проходив мимо пам’ятника, не привітавшись із ним.
З неабияким творчим і духовним набутком наш герой прийшов у Тернопільський театр разом із дружиною-галичанкою. Ламати себе йому не довелось, бо театр був реалістичний і тут, і там.
Першою і успішною роллю Віктора Бурка була роль Сергія в «Іркутській історії», потім – Вілі в «Дикому ангелі», Федора в «Мертвому бозі», Полковника в «Дорошенку» та інші. Запрошували його й на кінозйомки, однак зайнятість у театрі не дозволяла надовго відлучитись. Його акторським даром цікавилися різні режисери. Але особливо пощастило йому з амплуа ліричного героя, коли в колективі з’явився Анатолій Горчинський. У них було взаємопритягання. Співав Миколу в «Наталці Полтавці», грав головного героя Альошу у виставі «Він, вона і море». Горчинський «зав’ялитись» йому не давав, творчих простоїв у молодого актора не було, а успіхи надихали. Бо театр – його пристрасть, його мрія і дійсність, його життя.
Репертуарна палітра актора багата й розмаїта. За понад сорок років у його творчому заплічнику накопичилось майже чотири сотні ролей. Серед них Кость («Гріх і покаяння»), Роман («І змовкли птахи»), Амадей («Летюча миша»), Степан («Безталанна»), Аптекар («Ромео і Джульєтта»), Подорожній («Допоможи їм, Всевишній»), Степан («Поминальна молитва») – усіх не перелічиш. У всіх ролях – великих і малих – актор надзвичайно органічний, правдивий. І ще у Віктора Бурка добра, якась особливо тепла аура, і його хочеться частіше бачити на нашій сцені.
ВОНА. З дитячих років співала, танцювала, читала вірші. Вступила до музучилища, щоб оволодіти ще й музичним інструментом. Вибрала бандуру (два в одному – і співаєш, і граєш). Пощастило навчатись у педагога Антоніни Голуб (правнучки Остапа Вересая). Мала направлення в консерваторію, а натомість вибрала Шумський народний театр. Водночас створила клас бандури у музичній школі в Збаражі. А відтак, з почуттям виконаного обов’язку, подалася на науку в Інститут мистецтв (того ж Харкова). Сама доля безпомильно туди занесла. Тут учили одержимості театром. Тут студенти грали у виставах разом зі своїми педагогами, прізвища яких говорили самі за себе: Тамарина, Тарабаринов, Чистякова, Колосова, Івченко. Навчалася у творчій майстерні Євгена Бондаренка.
Тут знайшла своє кохання. Тут мала щастя партнерства з актором високого таланту Валерієм Івченком. Він учив розкривати підводні течії у виставі, органічно поєднувати «емоціо» й «раціо». Багато допомагала їй у творчому зростанні Валентина Чистякова (дружина Леся Курбаса). «Такої могуті темпераменту й таланту я не зустрічала, – каже Віра Самчук. – Для мене це школа на все життя!». В інституті давали повну підготовку: танець, спів, сценічна мова й рух. Навчали цьому практики – заслужені й народні. Взяла здібна студентка у цій творчій майстерні все за максимумом. Так успішно готувала етюди (а це одна з основ акторської майстерності), що викладачі посилали своїх студентів до неї вчитись. На третьому курсі її «зафрахтував» директор Тернопільського театру Янковий, і за наказом Мінкультури юна актриса, прихопивши з собою чоловіка – Віктора Бурка, приїхала сюди.
Тут молодій актрисі визначили амплуа салонної героїні. Дебютувала в ролі Марусі Чурай за поемою Ліни Костенко «Дівчина з легенди». Потім зіграла Софію в «Безталанній» (та так, що директор розплакався: яка актриса прийшла в театр!), П’єретту («Вісім закоханих жінок»), Олену Сергіївну («Дорога Олена Сергіївна»). Ця вистава режисера В. Гирича була просто шикарною. Схвально відгукнувся про виставу сам Р. Віктюк, подивившись її у Львові, а шість критиків, що були на перегляді в Тернополі, сказали, що з усіх побачених їм найбільше сподобалася вистава наших шевченківців.
Актриса каже, що не може виокремити, які з ролей її улюблені. «Вони всі, як діти, – розмірковує Віра Самчук, – бо кожній віддана часточка життя». Їй добре працювалося з різними режисерами: Стригуном (Маруся в «Житейському морі», Наташа в «Суєті»), Бобровським ( Мірабелла в «Циганському бароні»), Ластівкою, Горчинським, Жилою (Художниця – «Орфей спускається в пекло»), Мосійчуком (Мати – «Тіль Уленшпігель», Голда – «Поминальна молитва») тощо. А якою зворушливо-величною була її Мати-Україна в «Дорошенку»! Але режисером, з яким вони розумілися з півслова, був Сергій Калина («Блез», «Жидівка-вихрестка», «Тричі мені являлася любов» )…
Віра Самчук – надзвичайно працьовита, дисциплінована й вимоглива актриса. Знаючи її постійну налаштованість на працю, колеги з філармонії запрошують до участі в літературно-музичних композиціях за творами Лесі Українки, Ліни Костенко… Вона ж навчає студентів сценічній мові, співає в хорі катедрального собору. А ще є дуже елегантною дамою з бездоганним смаком, доброю та чуйною дружиною, мамою і бабусею. Їхня з Віктором Бурком сім’я невіддільна від театру. Навіть сина нарекли ім’ям улюбленого режисера і педагога – Лесем…
ТЕАТР – то їхній Храм. З його підмостків несуть людям те, що заповідано Творцем. Актори – каста добровільних рабів улюбленої професії і водночас володарів сердець. Вони покликані і обрані для того, щоб нести людям високу духовність, очищення або, мовою театру, катарсис. І в цьому святість їх професії і найвища мета мистецтва. В театрі мають бути люди, одержимі ним і віддані йому до самозречення, бо він – їх пристрасть, їх мрія і дійсність – усе їх життя. Тут не працюють, а служать. Тут бережуть скарби духовності найвищої проби. Мельпомена – терпляча, бідна, але горда, бо знає: вона завжди була і буде потрібною людям – за будь-яких часів і вітрів. І актори, завдавши собі на плечі проблеми світу, щоразу, як уперше, виходять на сповідь до свого споконвічного духівника й судді – глядача з надією на взаєморозуміння. Так вважають мої візаві.
Виходьте, грайте, дорогі наші корифеї, бо ви, як казав поет, «при-ре-че-ні у кожнім слові й у кожнім реченні». Приречені нести нам світло ваших душ. А ми будемо зігрівати вас теплом наших сердець і щирими, щедрими оплесками.
