Його осінь чимчикувала парком. У жовтих черевичках, червоному капелюшку, з букетом хризантем, подарованих листопадом. Вітер бавився її волоссям. Здіймав золоту заметіль з опалого листя. Сонячне проміння перечіплювалося через напівсонне гілля. Повітря пахло груднем…
…Він знає: у минулому житті вона була птахою. А тепер вона – осінь. Їй личать теплі кольори і терпкуватий аромат парфумів. Вони мають запах пізніх квітів, холодних дощів і ранішньої паморозі…
…Вона була птахою, яка не літала у вирій. Любила своє гніздо, небо і зорі над ним. І його – незатишного, непостійного. Він каявся і грішив. Грішив і каявся. Коли повертався, обіймала його своїм коханням… Прощала… А якось сказав, що йде назавжди. До іншої…
Ніч наливала у келих смуток. Гіркий і холодний. Вона чекала ранку. Боліли крила. Більше не могла бути птахою…
…Він шукав дорогу в її сни, аби сказати, що не став щасливим. Хотів повернутися під клаптик її неба. Не знайшов ні гнізда, ні її…
…Зустрілися посеред життя і падолисту. Він скидався на втомленого журавля, який не зміг злетіти.
– Давно тебе не бачив.
– Справді, минула вічність. Як ти?
– Часто думав про тебе…
Короткий день квапив закінчувати розмову.
– Бувай! – махнула на прощання рукою.
– Ти схожа на осінь…
Її очі засміялися літом…
