Вона від мене двічі відмовилась

Вона від мене двічі відмовилась

Ні благання, ні вмовляння не переконали її. Вона твердо вирішила: дитина їй не потрібна. Вона ще молода, щоб брати на плечі такий тягар, їй би ще погуляти… Це їй зараз точно ні до чого. Вона народила, написала відмову, та й діло з кінцями.

А маленьке дівчатко у пелюшках, які придбали для неї медичні працівники пологового відділення, солодко спало. Воно ще не знало, що декілька хвилин тому, прийшовши на світ, уже приречене на самотність. Воно не потрібне своїй мамі, яку вже добре знало, перебуваючи дев’ять місяців у її лоні.

Інші породіллі лише сумно, із нерозумінням похитували головами. Як же можна залишити свою кровинку? Їх відвідували родичі, близькі і друзі, а дівчинку – ніхто.

Алінка була чемним і тихеньким немовлятком. Усі в пологовому відділенні прив’язалися до неї і дуже її полюбили. Молоді мами приносили для дівчинки хто кашку, хто памперси, хто серветки. Вони знали, що, крім них і медиків, про дівчинку більше ніхто не подбає. А коли її переводили у дитбудинок «Малятко», ніхто не міг стримати сліз.

…Таня і Андрій уже декілька разів безрезультатно відвідували той же дитячий будинок.

– Ну давай ще сьогодні сходимо, – просила чоловіка Таня. – У мене відчуття, що доля нам усміхнеться.

Щойно відчинили двері до кабінету директорки, як та з усмішкою повідомила, що до них перевели немовлятко із пологового відділення лікарні.

Таня глянула через віконце на малесеньке дівчатко, у її грудях щось стиснулося і щемко забилося серце. Не міг відвести погляду від Алінки й Андрій. Так ця крихітна красуня заполонила їх.

Щодня подружжя провідувало маленьку дівчинку, без якої вже не уявляло свого життя. А, зібравши необхідні документи, удочерило її.

Підростала Алінка гарною, чемною, вихованою дитиною. А, пішовши до школи, стала взірцем для однокласників – завжди охайна, акуратна, ввічлива, вона ще й з усіх предметів була відмінницею.

У їхній сім’ї панували цілковита гармонія і взаєморозуміння. Тут кожен поважав іншого, обговорювали, яким був день, що минає, для кожного із них. А щонеділі ходили до храму дякувати Богу, що «звів» їх разом.

Та якось, виходячи після недільного Богослужіння із церкви, Алінка зупинилася біля жінки, яка просила милостиню. Алінка не знала її, але когось ця жінка їй так нагадувала. Та от тільки кого? Зацікавлений погляд на собі вловила жебрачка і, мабуть, зрозуміла його, та натомість лише прокричала:

– Чого витріщилася? Як не даєш грошей, то іди звідси.

Алінка ніяково опустила голову і поспішила наздоганяти батьків.

Схожість між жінкою та донькою помітила і Таня. Вона одразу зрозуміла, що жебрачка – справжня мама Алінки. Довго мучившись у сумнівах, жінка таки поділилася своїми здогадами з донечкою. Вона не могла по-іншому, адже у їх сім’ї заведено завжди бути чесними один з одним.

– Мамо, я теж здогадалась, що це жінка, яка мене народила. Але моя справжня мама – ти. Вона від мене двічі відмовилась, – зі сльозами на очах говорила, пригортаючись до матері, Алінка. — Але мені її шкода. У мене залишились гроші, які я защедрувала на різдвяні свята. Можна, я їх цій жінці віддам? У мене ж і так все є…

Вони плакали втрьох – Алінка, мама і навіть мужній батько проронив скупу чоловічу сльозу…






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *