Восени моя душа заспокоюється, таке відчуття, наче довго йшла, мандрувала, переїжджала, гостювала, а тоді повернулася додому – в осінь.
Вдихаю ранковий туман, прохолоду, вбираю у себе кольори айстр… А ввечері усе місто мені пахне бараболиним димом і я знову стаю малою дитиною: їду на возі, збираю насіння мальв, ставлю у вазу чорнобривці, бігаю наввипередки з песиком Бімом…
Восени мене наче щось невидиме і нечутне обіймає, огортає. Так, наче дитина чекала з роботи маму цілий день, а ввечері мама прийшла і взяла на руки своє маля, притулила його до грудей, поцілувала чоло, щічки, ручки, усе своє чадо обцілувала, напестила, наобнімала, бо теж скучила… Приблизно таке відчуття у мене, коли приходить осінь.
Душа моя стає спокійнішою… Люблю її від теплого вересня, від золотого жовтня, аж до самітного листопада, аж до перших порогів грудня… Йдемо ми з осінню у парі, сміємося, журимось, читаємо вірші, слухаємо мелодії вітру і пожухлого листу, складаємо слово до слова, мовчимо, говоримо, п’ємо чай чи каву, гуляємо парком і набережною ставу, і… не поспішаємо, уже нікуди не поспішаємо, бо ми вдома, бо я і осінь…
Неля ДРИБОТІЙ.
