Висповідайте, отче…

Висповідайте, отче…

Тільки-но домашні полягали спати, Мирон вийшов на подвір’я. Затягнувся цигаркою, обійшов кругом хати кілька разів. Робив це неквапливо, щоб ніхто не почув його кроків під вікнами. Зупинився перед хлівцем, де жили кури, які, мабуть, бачили вже десятий сон. Викинув недопалок в траву, розтер ногою.

Зітхнув, звів очі до неба, до Бога. Бог сипнув йому в очі зорями – рясними і золотими. Мирон аж здригнувся. Давно він так не дивився на нічне небо. Либонь, ще як парубкував і сидів з Марійкою на лавці під вербою. Тоді зірки падали в густу траву, а вони бажання загадували. Наче вчора було. А потім усе життя Мирон дивився на землю, увись – ніколи було. Сільське життя зі своїми клопотами-турботами закрутило колесо життя. Коли з Марійкою побралися – ґаздувати стали, хату вибудували, корова, свині, гуси, кури – усе, як в людей. Дітей довго в них не було, та послав Бог, нагородив таки їх за чесне і праведне життя дівчинкою-зірочкою. Зорянкою назвали.

Їм уже по п’ятдесят років, а доні – вісімнадцять. Як цвіт рожевий – красуня та розумниця!

Ой болить Миронове серце за неї, ой кров’ю обливається. Місця собі чоловік не знаходить. Наче й усе добре – Зоряна в педагогічний вступила, психологом хоче працювати, і здоров’я має, і люди хвалять за добру душу. Та ось покохалася з хлопцем Тарасом, а він на війну пішов добровольцем, то й сушить дівчина своє серце, сумує за коханим. А Мирона й злість бере. І так, і сяк думає. Чого пішов, хлопче, інші он усякими способами ухиляються. Та з іншого боку – хто ж захистить їх? Не дай, Боже, завтра москаль прийде, то все забере: і хату, і добро, і Зорянку. Аж кров закипає Миронові від тих думок, а то вже холоне в жилах за хвилю.

Він зайшов до стодоли, ввімкнув світло, відчинив двері старої шафи, що стояла в кутку. Дістав велику похідну сумку і став збирати теплі речі. «Поїду до хлопців на передову, сам дізнаюся правду про те, що там діється», – міркував. «Дасть Бог Тараса зустріну, зміню його. Нехай їде додому, відпочине, Зорянку заспокоїть, а я там побуду, повоюю…»

Багато передумав Мирон  і згадав багато, та щось мучило його, наче не пускало. Він зайшов у хату, вмився, помолився і, одягнувши чистий одяг, вислизнув на вулицю. Стежкою поза городи поспішив до церкви, що височіла в небо золотими куполами. Перший промінь недільного ранку торкнувся Миронового обличчя і полинув на землю. Ступивши на подвір’я храму, він побачив фігуру отця Михайла і зрозумів, що все йде так, як треба.

– Слава Ісусу Христу! – промовив стиха.

– Навіки слава Богу! – почув відповідь.

– Висповідайте, отче! – попросив. Тоді глянув на дерева, що росли навкруг церкви. І здалося Миронові, що то не дерева стоять, а хлопці, наші воїни в захисних костюмах. Стоять і незмигно дивляться на нього, а серед них – Тарас. І він, Мирон, буде зараз сповідатися перед Богом і перед ними, і ця сповідь буде найщирішою у його житті…

Раїса ОБШАРСЬКА. 

Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *