Село влітку прокидається з першими променями сонця, поки роса не спала, а спека не розкалила безжально повітря. Роботи шукати не треба, вона з’являється сама собою. І так зранку й до пізнього вечора – косити, носити, сапати, в’язати, зачищати, годувати. І цей перелік можна продовжувати безкінечно. А як смеркне, за смачною вечерею під відкритим небом нарешті видихнути прожитий день, послухати сюрчання коників, насолодитися бажаною прохолодою, плануючи уже нові завдання на новий день.
Добре в селі. Так собі розмірковував щоразу Степан Тодосійович Семирак. Бо кому краще знати, як не йому. Ось уже вісімдесят п’ять на носі, все своє життя він прожив у рідному селі. Війну пройшов, одружився. Відпрацював комбайнером. А заробив… хіба астму та ще купу болячок. Старенька хата, город, коза, кілька курок та ще мізерна пенсія. Оце й усе, що має. Уже майже десять років, як поховав дружину. Діти мають свої сім’ї, живуть у великому місті. А до батька рідко навідуються. У них і своїх справ вистачає.
Дідові Степану й поспілкуватися немає з ким. Увесь день брехунець лиш і слухає. Вважай, один він залишився такого віку в селі. Ну, якщо не рахувати його друга – Тодосія Степановича Тріску. «Трясця його голові!» – Семирак сплюнув спересердя. З Тодосієм вони друзі дитинства, разом на фронт пішли і з війни повернулися, і женилися, й овдовіли майже одночасно. Живуть по сусідству, все життя підтримували один одного, а це от уже місяць, як не розмовляють. І через що? Не зійшлися в поглядах політичних, щоб вони неладні були! Бо політика – справа серйозна, а кожен з них мало не політичним експертом себе уявив. За стільки років дружби, то вперше таке сталося. Але ж горді обидва! Уже ніби й час минув, і заспокоїлося в душі, а на примирення ні один першим не йде. Характер!
Дід Степан вирішив бур’янець обкосити сьогодні попід ворота. Став косу клепати. А Тодось гульк через тин раз, другий. І щоб сусіда переплюнути, тягне мотокосу на вулицю. Йому син подарував, косити таким чудокіссям одне задоволення. От сказав би Степан добре слово, мовляв, вибач, не правий був. То й викосив би заодно і йому біля двору. А так мовчки косять кожен у себе. Цвьох, цвьох, цвьох – озивається коса Степана, вііізь, вііізь, вііізь – працює сучасне диво техніки Тодосія. Покосили мовчки, мовчки розійшлися. Посідали кожен біля своєї хати. Завтра свято велике, Спаса. Випили б по чарчині, протятим огірочком із свіженьким медом би заїли, вареників наварили б чи коржів напекли. Відколи овдовіли діди, то такі посиденьки собі влаштовували часто. Самотність важка річ… а ця суперечка дурна політична усе зіпсувала…
Наступного дня, повернувшись із церкви з посвяченими овочами та фруктами, Степан Тодосійович накривав на стіл.
– Стьопо, чуєш, нє? – не витримав таки мовчанки Тріска. – Може хватить вже дусатись?
– Чого тобі? – Степан підійшов ближче до тину, на якому повис Тодось. – По мирову прийшов? Чи, може, погляди змінив?
– Можна й по мирову, але погляди не змінив! – насторожився Тодось. – І не мінятиму! Ти мене знаєш!
– Чого тоді приперся? Я тебе не кликав! Іди собі зі своїми поглядами знаєш куди?
– Ааа! То ти так? – Тодось почервонів, мов спілий помідор, який от-от мав луснути від злості. – Ну то, Стьопо, я по-доброму хотів, а раз так, то поцілуй мене в мед, бо я на Спаса торік ср..у з’їв!!!
Діди на якусь мить затихли, потім глянули один на одного й зайшлися гучним реготом, аж собаки загавкали. Стара народна приказка, яку Тріска в запалі перекрутив на інший лад, і помирила старих.
– Оце ти видав, – Степан Тодосійович відкрив хвіртку й обійняв друга. – Давно я так не сміявся! Ходи уже, знавець фольклору! Будемо миритися! Ось тобі й мед, спробуй, свіжесенький!
І діди знову зайшлися сміхом. Сиділи, довго розмовляли, аж до пізньої ночі згадували, і час від часу сміялися з приказки про мед спасівчаний. А розкажеш кому – не повірять…
