– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.
Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо, марить.
– Присядь і послухай, – наполягала жінка. – Я й так на той світ із гріхом відійду. Ти повинна знати правду…
…Наталка була вродливою. І після п’ятдесяти, у неї гарна постава. Час не відібрав краси. А от з особистим не поталанило. В усьому себе звинувачувала. Може, й долю через те віднадила…
…На вулиці було спекотно. Ще весна, а начебто маківка літа. Наталка зайшла в кафе – тут смачні морозиво й кава. І завжди людно. Особливо у вихідні. А нині неділя.
Як не дивно, маленький столик для двох був вільний. Купила холодний смаколик, присіла. Через декілька хвилин біля столика зупинився молодий чоловік із горнятком кави.
– Вільно лише біля вас? – запитав. – Дозволите?
– Так, будь ласка.
Цей день перевернув їхнє життя. Для Наталки він став фатальним. Для Вадима – виграшним…
Вадим завів з дівчиною розмову. Вона йому сподобалась. Симпатична, розумна. Незаміжня. Запропонував прогулятися містом. Погодилася.
– Ми ще зустрінемось? – запитав, коли Наталка сідала в тролейбус їхати додому.
– Можливо.
– У наступну неділю в кафе «Морозиво».
Вона була згідна.
Їй також сподобався Вадим. Цікавий. Веселий. Без обручки. Якщо складуться стосунки, то нарешті матір перестане пиляти, що хлопця немає, а вже двадцять п’ятий рік пішов.
Вадим був щедрим на квіти та подарунки. Але не любив розповідати про свою родину та роботу.
Запрошувала у вихідні додому, хотіла познайомити з матір’ю, – відмовлявся. Посилався на зайнятість, термінові справи.
Він не зізнавався їй у коханні. Нічого не обіцяв. Щоправда, якось запросив у Карпати. Для Наталки ці два дні були щасливими. Якби ж вона знала…
Невдовзі зрозуміла, що вагітна. Сказала Вадимові. Зрадів. Але ця радість була якоюсь дивною. Наталка цього не помітила.
– Мені народжувати? – запитала.
– Аякже!
– А… ми… ти одружишся?
– Повір, одинокою матір’ю не залишишся. І ще: я хотів би побачитися з твоєю мамою. Бо вже не зручно…
Наталку це втішило.
Розповіла про вагітність матері. І про те, що Вадим хоче познайомитися.
Гостина була приємною. У Євдокії про Вадима склалося гарне враження.
Коли збирався додому, шепнув Євдокії:
– Я хотів би з вами дещо обговорити. Тет-а-тет.
Наталка нічого не знала.
Після зустрічі у Євдокії з Вадимом була таємниця. Вона стосувалася Наталки і майбутньої дитини.
Якось Євдокія завела мову про закордонного родича. Мовляв, не бідний. Може, спадок дістанеться. До того Наталка про нього від матері нічого не чула.
– Та не хотіла я згадувати, – викручувалася Євдокія. – Аби твій батько нічого не знав.
– Мамо, не такий тато поганий, як ти кажеш. І Люба Петрівна…
– Люба Петрівна… Та вона…
В Євдокії характер був запальний. Чоловікові скандали влаштовувала. От і не витримав Славко. А доньку любив. Наталка з батьком спілкувалася. І з новою Славковою обраницею у неї склалися нормальні стосунки.
– Сподіваюся, закордонний свояк грошей підкине, – загадково мовила Євдокія.
– Ага, розщедриться.
– Побачимо…
Залишалося два місяці до народження дитини. Вадим так і не запропонував Наталці руку і серце. Натомість сказав, що змушений їхати у тривале відрядження.
– А як же я… ми?
– Про вас подбає твоя мама, а потім… все буде гаразд. Ти лише не хвилюйся. Пильнуй маля.
Народжувала Наталка важко, та ще й уночі. Коли прийшла до тями, біля неї сиділа матір.
– Де дитина? – прошепотіла.
– Нема. Хлопчик помер.
Наталку здушили сльози болю та відчаю.
– Це не правда, – простогнала. – Мамо, скажи, що це не правда.
– Ти повинна змиритися, – сказала Євдокія беземоційно.
Наталка в горі не звернула увагу на дивну материну поведінку.
– Як про це Вадимові сказати?
– Він знає. Приходив, коли ти спала.
– І що? Що він сказав?
– Засмутився і… пішов.
Наталка Вадима більше не бачила. Мов крізь землю провалився.
Зібрала сили, аби жити далі. Вийшла на роботу.
Відтоді минув майже рік. Одного дня Євдокія повідомила, що закордонний родич заповів їй гроші. І вона їх отримала. Наталку це здивувало.
– І ти мовчала, мамо?
– Хіба тобі мало емоцій? Та й не вірила ти… А ось тепер ставлю перед фактом. Купимо тобі квартиру. Меблі. А гроші, які залишаться, на себе витратиш.
– Здалося б подякувати родичеві.
– Як? Не стало його. В роках уже був. Спадок після смерті отримала.
Для Наталки все це виглядало трохи фантастично. Але вона знала характер своєї матері, її любов до інтриг і замовчувати правду.
…Євдокія оглядала нове доньчине помешкання.
– Супер! Тепер ще б тобі гарного нареченого, а мені внуків.
Наталка матері не зізнавалася, що про заміжжя не думає. А якщо знову народить мертву дитину? От Вадим після цього відмовився від неї, навіть не поспівчував. Більше такого вона не витерпить.
У Наталки були залицяльники. Але сумне минуле ставало на перешкоді стосункам. Так і залишилась сама…
…Зістарілась Євдокія. Занедужала. Лікарі не давали надії. І тепер вирішила розповісти доньці правду.
– Вадим був одружений, коли познайомився з тобою. Заможний. З непростої родини. Як і його дружина. Вони все мали, все могли. А дітей у них не було. Не могла його жінка народити. І коли він запросив тебе в Карпати… дуже хотів, аби ти завагітніла. Але ця дитина не мала бути твоя. Вона їхня.
– То… мій син… не помер?
– Ні. Його забрав Вадим. І ніякого спадку не було. Як і родича за кордоном. Це вони гроші дали – Вадим з дружиною.
– Мамо, як ти могла? Як??? Ти продала мого сина, свого внука! Обманула мене!
– Я про тебе думала. Не хотіла, щоб ми жили в однокімнатній квартирі. Твій батько багату Любку відхопив, а з нею хату і в хаті. А я… а ми… Від зарплати – до зарплати капарали. Це тепер ти доробилася до посади. А тоді? Я думала, вийдеш заміж і ще народиш.
– Я боялася і заміжжя, і народжувати. Що ти наробила, мамо? Де тепер Вадим? Де мій син?
– Не воруши минулого. Двадцять п’ять років минуло. Не шукай їх. Вони виїхали за кордон. Назавжди. Це правда. Клянуся.
– Куди? В яку країну?
– Не знаю. Він не сказав.
– Ти покарала мене, мамо. Злочин вчинила. Як мені з цим жити?
– Забудь…
– Як таке забути?!
– Ти вже нічого не зміниш. І старого пологового нема. І людей тих нема. А мені полегшало…
Через два дні Євдокії не стало…
Ольга ЧОРНА.
