Війна змінила життя мільйонів людей. Ще два роки тому ми навіть не підозрювали, що у 21 столітті в Україні з’явиться зона АТО, переселенці, зруйновані міста і скалічені долі. Сьогодні усе це звична реальність.
Щоправда серед тих людей, які втратили свої домівки, одні постійно сподіваються на чужу допомогу і сидять склавши руки, а інші будують нове життя і завдяки своїм вмінням приносять користь суспільству.
Нещодавно журналістка «Нашого ДНЯ» побувала у Кременецькому обласному дитячому психоневрологічному санаторії. Очолює його переселенець з Луганщини. Рятуючись від обстрілів, сім’я лікаря-психіатра переїхала на Тернопільщину. Бігли, прихопивши з собою лише небагато речей і грошей. Кілька місяців потому, медик очолив і почав відновлювати заклад, який до цього був у занепаді. І колеги, і громадські активісти задоволені його роботою і радо підтримують усі починання.
З Донбасу Григорій Братанич з дружиною приїхав ще влітку минулого року. Зізнається, до останнього не покидав рідну домівку.
– Спершу виїхала сім’я, адже довкола зривалися міни, снаряди, потім до них приєднався і я, – згадує чоловік. – Певний час ми жили у містечку Приморськ Запорізької області на базі відпочинку, а тоді почали шукати місце, де можна перебути війну. Думали на місяць-два, а затягнулося надовго. У Луганську в нас залишився приватний будинок. Я працював завідувачем відділення судово-психіатричної експертизи в обласній психіатричній лікарні. Коли почалися бойові дії, довелося все покинути і поїхати.
Із Приморська пан Григорій з родиною переїхали на Тернопільщину. Кажуть, коли обдзвонювали різні міста у пошуках прихистку, саме у нас їм найпривітніше відповіли і запропонували допомогу. Добрі люди посприяли їм із житлом й вони оселилися у Кременці в одному з номерів місцевого готелю, який власниця надала безкоштовно. Знайшлася і робота для досвідченого психіатра з 28-річним стажем у районній лікарні. Згодом колеги рекомендували Григорія Братанича на посаду головного лікаря Кременецького обласного дитячого психоневрологічного санаторію як мудрого організатора та компетентного лікаря.
Цей заклад знаходиться у мальовничому куточку Кременця, оточений зеленими насадженнями та неповторними краєвидами. За свою довгу історію санаторій кілька разів змінював профіль. Сьогодні тут надають допомогу діткам із легкою розумовою відсталістю, неврологічними захворюваннями, ДЦП від 6 до 14 років. Є школа, лікувальний корпус, затишні кімнати, спортивний та ігровий майданчики. Влітку заклад працює як літній табір і запрошує на відпочинок школярів з усієї області.
– Про наш санаторій мало знає, тому восени і взимку дітей небагато, – додає пан Григорій. – Хоча перебування у ньому для діток безкоштовне. Ми проводимо багато ефективних лікувальних процедур, які корисні для здоров’я і покращують самопочуття наших маленьких гостей.
Співробітники санаторію позитивно відгукуються про головного лікаря і задоволені його роботою.
– Це надзвичайно компетентна і освічена людина, яка вдихнула нове життя в наш заклад, – каже старша медсестра санаторію Ганна Клим’юк. – Звичайно, ми дуже хотіли б розширити базу лікувального корпусу, оновити приміщення, але все це залежить від фінансування. Ми докладаємо максимум зусиль, аби у нас лікувалися і оздоровлювалися діти, а від процедур був позитивний ефект. У нас є кабінети фізіотерапії, лікувальної фізкультури, масажу, галотерапії, теплолікування, фітотерапії.
Не нарікають на головного лікаря і самі кременчани. Кажуть, вже з перших місяців роботи помітні позитивні зміни.
– Ми зрозуміли, що людина достойна, має моральні чесноти, – каже громадський активіст Віталій Савчук. – Працює на совість і хоче зробити щось хороше для нашого міста.
Разом з паном Григорієм і його дружиною приїхала на Тернопільщину і мама дружини Лідія Марківна. Жінка із болем згадує ті неспокійні безсонні ночі, коли з-за вікна долинали лише звуки мін та снарядів.
– Я народилася у Дебальцевому, а після заміжжя переїхала в Луганськ – розповідає жінка. – Коли покидали рідний дім, було дуже тривожно і важко. Але ми вірили, що всюди є хороші люди. Були вражені, що тут нас так гарно зустріли.
Сьогодні родина вже звикла до спокійного життя і облаштовується у мальовничому Кременці, дякує Богу, що допоміг врятуватися, та молиться про мир. І мріє про повернення додому.
Юля ТОМЧИШИН.
