У вікна заглядало сонце. Ірина заслонилася від нього краєчком ковдри. Отак би лежати, ні про що не думаючи. Заховатись від проблем, від тривог, від болю.
Відколи вона знайшла ці листи від матері, не мала спокою. А тут ще бабуся: дивиться якось розгублено, запобігливо, ніби Ірина щось їй винна. Якщо чесно, Ірина знає: старенька чекає від неї першого кроку, першого слова. Сподівається, що підійде внучка, обніме, пригорнеться. Може, і поплачуть вони разом, пожаліють одна одну.
Тільки ніби щось зупиняє Ірину. Ось і зараз вона чує, як за стіною постогнує бабуся. А встати, піти до неї не хочеться. Подумала лише, що свіжого чаю із зілля треба зварити старенькій.
У голові ж і далі билося одне: мама… Ірина пам’ятає її зовсім трішки. Пригадує, як мама відводила її у садок і забирала звідти. А котрогось вечора за нею прийшов тато. Він чомусь повів її не додому, а до тітки Оксани, маминої сестри. Там Іринка прожила тиждень. А коли тато нарешті забрав її додому, мами там не було. І ніхто не міг чи не хотів сказати Іринці, де ж вона.
Якось дівчинка розплакалася. Не втішила її навіть куплена татом нова лялька. Не хотіла нічого, лише мами.
– Немає її, забудь про неї, – тільки й сказала бабуся.
Потім кудись зникло велике фото, на якому мама і тато посміхалися. То був знімок з їхнього весілля. Далі позникали мамині речі, усе, що нагадувало про неї.
Іринка пішла до школи. На перший дзвоник її вела бабуся. Тато працював у місті, додому приїжджав лише на вихідні.
– Ось отримаю у Тернополі квартиру і заберу вас обох до себе, – казав. – Іринку у музичну школу віддамо і вам, мамо, у місті легше буде.
Бабуся прикривала спрацьованими долонями очі. А може, ховала за ними непрохані сльози. За мить ледь помітно усміхалася.
– Мені що, аби Іринці було добре, – казала.
А потім у їхньому житті з’явилося слово «Чорнобиль». Тата забрали туди. Вони чекали його з бабусею удвох. Виглядали поштарку з листами. Іринка читала те, що писав тато, бабуся слухала.
Якось листоноша попросила покликати бабусю. Іринка бачила, як вони про щось говорили, як бабуся заховала у кишеню конверт.
– Це від тата? – кинулася до неї Іринка.
– Ні, цього разу немає листа, – бабуся вдала, ніби нічого у руках і не тримала. Але ж Іринка добре бачила той конверт. Повернувся тато. Був пригнічений, мовчазний. Почав часто хворіти. Раз-у-раз лягав до лікарні. Ірина пригадує, ось такий теплий літній день, як сьогодні. Тато не поїхав на роботу. Сиділи з бабусею на кухні, розмовляли. Їхні голоси долітали до неї у кімнату.
– Не протягну я довго. Ця давня хвороба… А тут – ще Чорнобиль. Може, відписати таки Галині? Хай приїде і забере Іринку…
– Забудь про це. Я нікому дівчинки не віддам. І ніколи не прощу дочці…
Більше Іринка нічого не чула: тато причинив двері.
Напевне, вона забула б цю розмову, якби не однокласниця і найкраща подруга Олеся. Через якусь дрібничку дівчатка посварилися.
– Ти справді погана, – кричала до Іринки Олеся. – Тебе навіть мама покинула…
Іринка обімліла. А подруга – замовкла. Може, зрозуміла, що сказала зайве? Та Іринка не відставала від Олесі: розкажи…
Вони миттю помирилися. Олеся розповідала Іринці те, що почула якось від батьків: мама покинула їх, втекла з чужим, заїжджим у їхнє селище чоловіком.
Іринка бігла до бабусі.
– Це – правда? – переказувала слова подружки.
– Правда. І забудь про це. Так, як зробила я. Забула про твою матір, а свою доньку навіки після того, що вона вчинила з тобою, зі мною, з твоїм татом.
– Я все одно знайду її, от побачиш. Може, вона до нас навіть повернеться, – Іринка плакала і чомусь дуже сердилася на бабусю.
– Аякже. Потрібна ти їй, врешті, як ми усі…
Та маленьким сердечком дівчинка відчувала: бабуся щось таки приховує.
А потім у їхній дім прийшла біда. Зателефонували з лікарні – помер тато. Бабуся враз постаріла, знітилась. Часто плакала. Інколи до них у двір заходила листоноша, але запитувала вона завжди тільки бабусю.
Ірина закінчила школу, вступила до інституту. Хотіла бути вчителькою. Щонеділі проводжала її бабуся до Тернополя. Так, як колись Іринка тата.
Час збігав. Ірина вже й заміж вийшла, синочка народила. Бабуся не натішиться правнуком. А тепер ось старенька захворіла, не встає з ліжка уже другий тиждень. Ірина взяла відпустку за свій рахунок, доглядає її. І якби не ті листи…
Вона перестеляла ліжко бабусі. Збивала подушку, щоб м’якенько було її сивій ластівці. Хотіла поправити матрац. А з-під нього раптом уже прижовклі конверти: один, другий, третій…
На них, на зворотній адресі різко впало в очі слово: «Галина». Мама?!. Іра читала, виймаючи аркуші без порядку, без кінця…
Мама зверталася до бабусі. Благала простити їй. Мовляв, молода була, помилилася. Просила дозволу побачитися з донькою. Писала, що дуже тяжко їй без Іринки, що любить вона її без меж. Перепитувала: як тато? Жалілася, що погано їй, що нічого не хоче, лиш хай дозволять приїхати додому хоч один-єдиний раз. Траплялися і вітальні листівки. Мама здоровила їх то з Різдвом, Новим роком, то з днем народження. Були листи і до Іринки…
Ось чому поштарка завжди запитувала тільки бабусю.
З того дня минув уже майже тиждень. Акуратним стосиком лежать на столі мамині листи. Зовсім розхворілася бабуся. І їй, Ірині, погано. Все одно, вона не розуміє, чому за стільки років мама так і не приїхала до неї? Чому не зв’язалася з Іриною, коли та уже вчилася в інституті? Чи живе мама і досі за тією адресою, адже свіжих листів від неї не було.
Ні, ця невідомість не може тривати вічно. Треба щось робити.
Підвелася з ліжка. Заглянула до бабусі. Пригорнулася до неї, як колись, як давно, у дитинстві.
– Зараз чаю тобі принесу. І ліків. Ти одужаєш швидко, добре?
Гладила шорстку бабусину долоню.
– А потім… Потім я поїду до неї. Або ні: краще давай напишемо, нехай мама приїжджає до нас. А, може, нам пощастить і ми навіть розшукаємо її телефон. Ти ж хочеш, правда, хочеш побачити її, бабусю?
На Іринині долоні впали дві теплі сльозини…
Інна ЗАРІЧНА.
