Самітні душі прилітають на місця непризначених побачень. Нікого не тривожать. Лише тужать. А потім, зіщулившись, бредуть у позачас. Такі душі ходять опівночі. Струшують роси й полохають тишу. І беззвучно ридають під втомленим віттям дуплявих дерев…
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
– Марта!? – зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
– Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
– І ви даруйте, що розчарувала вас, – засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
– Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? – запитала жартома.
– Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
– Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
– Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, – сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона – на філолога, він – на економіста. Вона – з родини сільських інтелігентів. Він – син із заможної чиновницької сім’ї.
– Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім – в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
– Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! – хапалася за серце матір.
– Ти справді хочеш з нею одружитися? – запитав батько.
– Ніколи цього не буде! – не вгавала матір. – Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
– А, може, того… треба поглянути на неї, – спробував вставити слово батько.
– Вона з села! – випалила матір.
– Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
– Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
– Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
– Не шукай її, сину, – сказала Романові Мартина матір. – Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона – донька батькового приятеля.
– Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
– Я повинна йти. Мене син чекає…
– Ви щасливі?
– Рада була з вами познайомитися.
– Ми зможемо ще зустрітися?
– Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
– Я хочу жити! Нормально жити!
– А я? А він? – Олена глянула у бік сина.
– Ти – матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
– Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, – просила матір. – Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
– Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
– Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
– Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
– Якщо буде хлопчик, як назвете?
– Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.
– Олено, я мушу поїхати у Мартине село. Хтось же має знати, де вона живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає гідне відступне. Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
– Сподіваюся. Стільки часу минуло.
– Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», – повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
– Що? Ми ж позавчора розмовляли! – Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
– Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? – запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
– Прощай, друже, – шепотіла, ковтаючи сльози. – Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, – Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…
Ольга ЧОРНА.
