Кажуть, найцінніше багатство у світі, це коли здорові діти і живі батьки. Мама і тато, найрідніші люди, перед якими ми у вічно неоплачуваному боргу. Від них ми отримали найбільший і безцінний дар – життя. Вони вигодували і виростили нас, не шкодуючи ні сил, ні любові. Подорослішавши, ми маємо пам’ятати про те за будь яких обставин…
На жаль, не усі сини і дочки усвідомлюють це і часто причиняють батькам невимовний біль.
Я розкажу вам одну життєву історію, в яку важко повірити, і яка відбувалася і відбувається у двох вимірах з різницею майже у 50 років…
«Синочку мій, ти голодний?..» Молода мама віддає останнє, щоб нагодувати свого сина, бо любить його понад усе. Колись виросте, буде поміч нам на старість – тішила себе думкою…
Син виріс, подорослішав, одружився, привів невістку додому. Вже і їхній син дорослий.
…На подвірʼї розноситься приємний запах смаженого мʼяса. Раптом старенька мама чує: віднеси в холодильник, що в гаражі, та закрий добре двері на ключ, щоб стара не взяла… Заболіло в старенької серце, почала плакати, думаючи, як таке можливо…
«Ой, синочку мій маленький, ти впав, вдарився, тобі болить? Зараз я тобі допоможу…» Піднімає молода мама свого синочка, обнімає, цілує, втішає…
Промайнули цілих 50 років. Старенька мама йде знесилена з городу, хоче перед порогом роззутися, щоб бува хату не забруднити. Раптом чує: хтось сильно її вдарив у спину, вона падає… Ой, так боляче! Та ніхто їй не допомагає піднятися. Лише чує слова невістки: я не буду чекати цілу годину, поки ти визуєшся. І, переступивши ногами через стареньку, заходить у хату…
«Синочку мій, ти весь день грався з друзями, вимастився, ходімо митися», – каже молода мама і старанно купає сина в тепленькій воді. І знову, мов сон, минули ці 50 років…
Встає старенька зранку, хоче вмитися. Відкриває кран, а вода холодна, не тече тепла. Раптом чує від свого такого колись улюбленого сина: тепер ти будеш митися теплою водою лише коли я тобі дозволю, бо газ зараз дорогий, а ти миєшся дуже часто… Замість води жінка вмилася гарячими пекучими слізьми…
«Є в мене ще дочка, – розказує старенька. Але колись ми з чоловіком обійшлися дуже погано з нею. Вигнали з дому з маленькою дитиною на руках. Бо хотіли мати вдома старшого сина і невістку, щоб разом з ними доживати віку. Тепер ми розуміємо, якої помилки допустилися. Дочка довго перебивалася по чужих домівках, жила у важких умовах, що страшно згадувати. Але Бог її не залишив наодинці, а нас за це мабуть покарав…
Дочка не зламалася, навпаки, піднялася, змужніла, вивчила сина і виховала його достойною людиною, придбала в райцентрі власну невеличку квартиру. Згодом поїхала, як і багато інших жінок, за кордон. Тяжко працювала, і там відкрила свій бізнес, вийшла заміж. Купила сину добротну квартиру вже в обласному центрі. І, незважаючи на все, як ми з нею вчинили, не забуває нас, батьків. Якби не її допомога, довелося б дуже важко, бо прожити на мізерну пенсію неможливо…
Вона зараз далеко , іноді приїжджає до нас, та ніколи не згадує, як ми вчинили колись з нею… Ми з чоловіком не дали дочці майже нічого, все передали у спадок сину, бо він так хотів і цього домагався роками. Ми змусили її відмовитись від усього, хати, землі, щоб було сину. А він, як тільки отримав це, так зовсім перестав нас поважати, мати за батьків… Що вже говорити, коли не маєш права навіть з підвалу барабольки на зупку взяти або коли забили дошками вбиральню…»
Обличчя жінки враз покрилося червоними плямами, а на очі набігли сльози… Це був стан відчаю, безпорадності і безнадії… Про таке важко навіть писати… Чи впізнають себе син і невістка цієї жінки, питання часу…
Але так хотілося б достукатись до кожного з тих, хто вже має своїх дітей. Не виключено, що вони у всьому наслідуватимуть вас. Закон бумерангу ще ніхто не відміняв…
Не знаю, чиї це слова, але сказано цілком вірно. Кожен з нас має два крила – батька і матір. І поки вони живуть на світі, ми літаємо. Але так важко летіти з одним крилом, а ще важче іти пішки…
Тож цінуйте своїх батьків поки не пізно…
Анастасія ТУРЕЦЬКА.
Фото ілюстративне.
