Історія 22-річного Ярослава Гавянця облетіла весь світ. З ворожого полону молодого кіборга визволив тато. Він самотужки поїхав до Захарченка забирати свого сина. Нині хлопець вдома. Звикає до мирного життя та відпочиває у рідному містечку Копичинці. Він пам’ятає до найменших деталей своє перебування у Донецькому аеропорту, загиблих товаришів, обнадійливе очікування підмоги і найважчий бій, що тривав майже цілу добу…
«Здалися в полон, аби допомогти пораненим»
Славко у Копичинцях став справжнім героєм. Мешканці містечка ніби зріднилися під час його перебування у полоні. Вони молилися за кіборга і вболівали за його долю. Сьогодні Славка впізнають на вулиці, друзі та знайомі обіймають і щиро радіють, що він повернувся живий. Ярославу прийшла повістка у серпні минулого року. Навчання хлопець проходив на Яворівському полігоні. У зону АТО потрапив 11 листопада, а напередодні нового року їх направили в Піски охороняти мінометну батарею. – Офіційно вважалося, що було перемир’я, але обстріли тривали постійно, – пригадує Ярослав. – Тоді попросили зголоситися двадцятьох добровольців, щоб їхати в аеропорт. Було багато охочих – ми навіть сперечалися, хто поїде. Вирушили в аеропорт 13 січня. За кілька днів ситуація стала напруженіша, танк пробив стіну нашого терміналу і сепаратисти залізли на третій поверх. Нас закидали сльозоточивим газом і гранатами. Бій 16 січня тривав з 6 ранку до 2 ночі. Було дуже багато ранених, ми не мали противогазів і розуміли, що не втримаємо термінал. Згодом сепаратисти підірвали будівлю і поверхи завалилися. З 50 чоловік вижило 17…
У нас не залишилося ні їжі, ні боєприпасів, нічого. Ми їли лід, бо не було води… Кілька бійців пішки вирушили в Піски. Ми залишилися, щоб не покидати поранених одних. Витягли вісім чоловік з-під завалів. З них за ніч вижило тільки троє, але вони були у важкому стані, втратили багато крові. Ми не мали зв’язку з нашим командуванням. Старшина пішов до сепаратистів домовлятися, щоб надали допомогу пораненим, адже іншого виходу не було. Вони поставили ультиматум – допоможуть, якщо вцілілі здадуться в полон. Було страшно. Багато хто з наших не хотів здаватися. Думали, краще застрелитися. Та наважилися, аби врятувати поранених. Я подзвонив до тата, запитав, чи йде до нас підмога. Тато повідомив – по телебаченню кажуть, що йде. Та я вже навіть не повірив, адже підмогу обіцяли давно, але за кілька днів ніхто до нас так і не прийшов…
У полоні до кіборгам надали медичну допомогу. – У приміщенні СБУ ми заповнили картки військовополонених, пораненим робили перев’язки, кому потрібно було поставили крапельниці – розповідає Ярослав. – Через 7 днів мене перевели окремо, адже чекали приїзду батька і боялися, щоб я не пропав. Адже з деякими бранцями таке бувало. Полонених, яких захопили давніше, залучають до різних робіт – копати бліндажі, витягувати поранених із завалів. Офіцерів тримали окремо. Коли приїхав тато, мене привезли в машині під споруду офісу ОБСЄ, обличчя було закрите. Коли зняв мішок – побачив батьків і дуже зрадів, що це жахіття закінчилося.
«Коли їхав до терористів не боявся, адже я визволяв свою дитину»
Батько бійця Мирослав Гавянець згадує все, як страшний сон. Втомлений та брудний син в руках бойовиків. Його відеозвернення до ватажка терористів Захарченка тоді почув увесь світ. У зворушливій промові чоловік сказав, що пишається своїм сином-кіборгом і заявив, що готовий сидіти в полоні замість нього та готовий особисто приїхати в Донецьк і зустрітися із Захарченком.
– Коли Ярослав потрапив у аеропорт, я поїхав до родичів, які живуть в Харкові, щоб бути ближче до нього, – розповідає чоловік. – Річ у тім, що син розповідав, що ситуація критична, отож думав, що поранених будуть везти до Дніпропетровська чи Києва, відтак мені буде найзручніше добиратися туди з Харкова. Я дзвонив на канали, моніторив інтернет, давав журналістам телефони хлопців… Це був для мене найнапруженіший момент. Потім вже побачив відео полонених кіборгів, зв’язку з Ярославом не було, тож вирішив їхати в Київ. Зустрівся з журналістами і тоді під час розмови виникла думка звернутися до Захарченка. Я був дуже виснажений, адже перед тим п’ять діб не спав, не їв і страшенно переживав за сина. Мені полегшало, що він живий вийшов з аеропорту. Але ж потрапив в полон. Ми записали звернення і воно спрацювало.
Пану Мирославу зателефонували люди Захарченка. Сказали, що він бачив звернення і готовий здійснити акт доброї волі – віддати сина, але за умови, що з батьком приїдуть журналісти трьох столичних телеканалів. Розповіли, що протягом трьох днів до них не зверталася українська влада для перемовин. – Сепаратисти взяли в полон кіборгів – українських героїв, тож вони сподівалися, що за хлопців буде висока ціна і їх можна буде поміняти на своїх важливих бійців, – каже пан Мирослав. – А тут тиша, ніхто нічого не робить. Тільки якийсь батько наважився звернутися до Захарченка. Ніхто не вимагав в мене жодних грошей. Але коли відбувалася зустріч, нас захотіли завести в лікарню і показати, які вони хороші і лікують наших поранених кіборгів, мирних жителів. Коли ми зайшли в одну палату, мене дуже зачепило, що жінки почали сильно нас звинувачувати, називати вбивцями, проклинали і запитували, чого хочемо в них, чого наші хлопці прийшли на їх землю. Вони були свято переконані, що наші військові їх вбивають, шкодять їм. Кричали: «Подивіться, що ви з нами зробили, де взяти гроші на лікування?» Переконувати їх не було сенсу. Я подумав, якщо ви нас так ненавидите, то я вам дам гроші. Вийшов з палати і сказав ополченцю із позивним «Москва», що хочу переслати у цю палату грошей. Хоча там були палати, де люди більше потребували допомоги, але я вирішив вислати допомогу саме їм. У них постійно звучить теза: «ми не такиє, ми харошиє…», хотіли переконати що вони добрі і нам помагають, а ми загарбники і прийшли до них воювати. Я хотів довести протилежне тим людям, які так щиро мене ненавиділи.
– Їм намалювали казку, що вони будуть щасливі, якщо відокремляться від України, що у них є шахти, інфраструктура і вони зможуть жити окремо від нас дуже багато, – продовжує пан Мирослав. Чимало мешканців Сходу переконані в цьому. Говорять, що вони завершують те, що почали люди на Майдані. Сперечатися з ними неможливо. Але чи допоможе там сила?.. Адже війна породжує ще більшу війну…
Пан Мирослав зізнається, коли їхав до терористів – не боявся, адже визволяв свою дитину. – Я до всього був готовий, – каже чоловік. – Найбільше мене вразила сміливість журналістів. Вони їхали не заради репортажу, а хотіли допомогти врятувати мого сина. Перемовини тягнулися довго, адже ми постійно чекали від другої сторони гарантії безпеки наших журналістів. І ми її не отримали. Ми поїхали на свій страх і ризик. «Москва» сказав, як ми можемо гарантувати вам безпеку, якщо ми собі не можемо нічого гарантувати. Хочете – їдьте.
На щастя, батьківська сміливість і любов змогли здолати всі кордони і Славка віддали рідним.
– Син був худим, змученим, переляканим, – пригадує пан Мирослав. – Тоді я ще до кінця не був спокійний за нашу долю. Коли ночував в готелі в Донецьку, то було найстрашніше. Я цілу ніч не міг зімкнути очей. Лише коли виїхав на підконтрольну українцям територію, то зміг спокійно спати.
Зараз Ярослав вдома. Час, проведений в полоні, згадує з жахом. Розповідає, перше, що зробив, приїхавши в рідну оселю, поїв смаженої картоплі. Щойно знайомі та рідні у новинах почули про його звільнення, телефон розривався від дзвінків. Довелось вимкнути його і поїхати відпочити. Зараз кіборг проходить реабілітацію. Офіційно він у відпустці, допомагає батькам. Їхати на Схід особливо не рветься, але каже, якщо буде наказ — поїде. Болить за побратимів, які полягли там. Що робитиме далі – хлопець поки не знає. Ще до служби у війську Ярослав грав на гітарі. В армії, каже, у нього навіть був позивний – Маестро. Сьогодні ж гра на гітарі допомагає кіборгу звикнути до мирного життя. Та співає пісні Ярослав про солдатів, тих, хто і сьогодні в окопах захищає Україну.
Юля ТОМЧИШИН
