Тоді був такий час. Влада забороняла віру в Бога. Хто отримував високу посаду – ставав безбожником, зрікався Божого слова, молитви, ікон у кімнаті не вішав.
Віра тоді здебільшого жила в серцях бідних селян, які важко працювали та молилися за те, щоб дочекати наступного дня. Віруючою була і Фросина. У любові до Бога виховувала вона свою доньку Ганнусю. Маленькою дівчинка багато молитов знала, змовляла їх вранці та ввечері.
Минули роки. Ганна вилетіла з батьківського гнізда. Вивчилася, знайшла роботу, вийшла заміж і стала запеклою атеїсткою…
Такими Ганна й дітей своїх виховала. Куди й поділося все те, чому її вчила ненька. На журливе Фросинине: «Не гніви Бога, доню», тільки й того, що посміхалася. У веселощах і розкошах минало її життя. Та має воно, на жаль, чорні й білі смуги. Підкралася й до Ганни біда. Було то взимку. Жінка поспішала, посковзнулася та впала. Перелом руки в двох місцях, операція, гіпс. А потім – курорти, лікарні, масажі, адже пальці не слухалися, рука німіла, а згодом покрилася чорними цятками, з’явилися гнійники. Біль вимучив Ганну, висушив. Колишня врода зів’яла. І тоді, коли медики розвели руками та винесли вирок: треба ампутувати руку, жінка зачинилася в кімнаті, впала навколішки й, ридаючи, звернулася до Всевишнього: «Господи, що маю робити?».
Вночі Ганні приснився дивний сон. Прийшов до неї ангел і сказав: «Якщо повіриш – Бог допоможе тобі. Молися».
Вона молилася і любов Божа наповнювала її, струменіла крізь неї та зцілювала рани. Минуло трохи часу і їй знову наснився той самий ангел. Цього разу він сказав, що віра вилікувала її, тому нехай устає та зустрічає новий ранок свого життя. Ганна прокинулася, коли перші сонячні промені виглянули з-за високих будинків. Жінка вже й не пам’ятала, коли востаннє милувалася сходом світила. У неї з’явилася надія на одужання. Тепер взяла собі за звичку щоранку прокидатися разом із сонцем, виходити на балкон та просити Господа про порятунок і милість.
Ганна одужала. Навіть лікарі дивувалися. Щойно жінці стало краще, вона поїхала в село до старенької матусі. Обоє довго плакали. Фросина гладила вже дорослу Ганну по голові, як у дитинстві, і тихо промовляла: «Не зрікайся ніколи, доню, віри своїх прадідів. Молися і дітей своїх вчи молитви, бо сила її дуже велика. Живи, доню, з миром у серці, Божим словом, вірою та любов’ю і тоді завжди будеш здорова і щаслива».
