А тата-втікача і баби-шептухи не знає…

А тата-втікача і баби-шептухи не знає…

Познайомилися вони в автобусі. Їх місця виявилися поряд, коли виїжджали на екскурсію в гори. Довелося ними мінятися, бо сусід був високого росту, то хлопець, що сидів ззаду, попросив Вадима пересісти ближче до стінки автобуса, аби йому було зручно роздивлятися чудові краєвиди, що почали виднітися попереду. Вадим і Наталка погодилися.

Міняючись місцями, хлопець так ніжно торкнувся її стану, що вона зашарілася. Чомусь зразу подумала, що екскурсанти будуть уважні одне до одного і поїздка вдасться. Однак, чи тільки тому? Її душу пройняла якась трепетна іскра, та вона зразу погасила її в собі: “Чому ти радієш? Адже недавно так обпеклася, а тепер знову мрієш про оте справжнє, неповторне — про кохання з хлопцем, який міг би стати майбутнім порадником, підтримкою, чоловіком, врешті-решт… Чи не забагато нафантазувала?”

І Наталка вирішила спрямувати свої думки ближче до мети поїздки: любуватися високими смереками, розкиданими по полонинах, потопати в озерцях синіх барвінків, що звисали по крутих спусках, кам’яними бескидами, спостерігати за змійками гірських потічків. А коли вийшли на першому перевалі, вдихнули чисте, напоєне ароматом трав повітря, здалося, що всі думки, всі негаразди вивітрились, знялися вгору і зникли у голубіні такого близького тепер неба. “Яка краса!” – вирвалося само собою з її уст. “А й справді тут неповторно!” – почула за плечима. Наталка не помітила, що свої слова вимовила вголос. І не помітила, як услід за нею увесь час йшов Вадим. Вона озирнулася — і очима зустрілася з таким же захопленим поглядом хлопця. “Спостерігаючи таку красу, й оступитися можна,” – сказав він і легенько підтримував її в мандрах гірськими стежками.

День минув, як казка. Ніч для них була не менш казковою. Бо коли решта екскурсантів відпочивали, вони… рахували зорі, шукали кожен свою, а потім вигадували траєкторію, по якій ці зорі можуть зустрітися. Їм залишився ще один день. А він був такий цікавий… Бачили, як визріває у великих чанах овечий сир. Дегустували вурду, мамалигу, банош. Не обійшлося без ватри і співів біля неї. Відчайдухи перескакували вогнище. А він його “переступав”. Високий! При сході з гір вслухалися у гуцульські наспіви, не могли надивитися на чудові витвори мистецьких рук. Вадим подарував дівчині дерев’яне намисто, оздоблене різнокольоровими зірочками, а Наталка Вадимові — оригінальний гуцульський пояс. Запаслися пахучим трав’яним чаєм. Незабутній останній день поїздки. Прощальний. Та не для них.

Вони вирішили одружитися. “Як же то так, сину? Кажеш, у неї державна квартира, ні кола, ні двора. Знаєш її тільки кілька днів… Не допущу!” – почув від матері.

Вадим з Наталею таки одружилися. Її мати не питала, яка в нього квартира чи хата. Зважила на доччині почуття. Тільки брат Микола жартував: “Та він же такий високий, як смерека. То ти його з гір викопала?” А Вадиму справді треба було добре нахилятися, аби обійняти свою кохану. Йому зручніше було її, пушинку, легенько підняти із землі.

Народилося у них маля. Чудове дівчатко. Назвали Настусею. Росло, правда, не таким високим, як батько. У маму вдалося.

Свекруха не прийшла ні в загс, ні на маленьку святкову вечірку, ні на родини. Не прийшла також і його рідна сестра. Вадим образився на своїх, та ненадовго. Мати все-таки… Якось затягли його до себе додому. Ніхто не знає, про що там йшла мова, що з її Вадимом сталося, та вернувся якийсь не такий. Задуманий, похнюплений, мовчазний… Як уже не розговорювала його Наталка, ні про що довідатися не могла.

І от одного разу Вадим зібрався і, коли нікого не було вдома, зник. Наталка шукала, переживала й у міліцію звернулася. І почула в телефонну трубку: “Не шукай його. Ти йому не потрібна. Ні ти, ні твій виродок!”

Чи вона недочула? Чи справді бабуся може так сказати про синову кровинку? Наталка убивалася з розпачу, намагалася зустрітися з чоловіком, та він уникав її. Дивно виходило… Якщо Наталя йшла по тротуару, а назустріч Вадим чи його мати, вони швиденько перетинають вулицю, аби не зустрітися з нею. Й під колеса автомобіля не бояться попасти… І не тільки з нею. З Настусею також.

А Настуся росла без батька. Недоспані ночі, хвилювання біля ліжечка донечки, коли та хворіла, життєві труднощі падали лише на мамині плечі. Незабаром з’явилися питання: “Он у Нелі є тато, і у Марійки також. А чому у мене немає?” Важко було видумувати різні причини. Дізналася, що батьки розлучені, коли підросла. Мати повернула собі дівоче прізвище. “Нічого, матусю, я буду добре вчитися, почну працювати — і нам буде легше жити», – заспокоювала Настуся. Дочка гордилася мамою, коли підросла. А тата -втікача і баби- шептухи не знає… Може, для неї так краще. Недавно заміж вийшла. Вже й своє сонечко підростає.

А Вадим? Ходить, втупивши очі то в простір, то в землю. Люди не бачать, що в них діється: високий дуже. Можливо, для нього такий шлях життя, скерований мамою, сприйнятливий? Однак, не думаю.

Іде рік за роком. Старість за плечима. А ти, Вадиме, забув дитяче щебетання, ніжні обійми ласкавих жіночих рук. Не спізнаєш поцілунків внученьки. Не візьмеш у свою чоловічу руку маленьку дитячу долоньку, ведучи її в дитячий садок…

Коли дивишся йому вслід, у душі виникає якийсь дискомфорт. Зневаження? Співчуття? Ні, Вадиме, мені таки тебе не жаль. А вам?

Олена РУТЕЦЬКА. м. Збараж.





Loading...


Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares