Молодший сержант Національної гвардії України Дмитро Головко загинув на Київщині ще 16 березня у жорстоких боях з російськими окупантами.
Захисник України мешкав з дружиною Аліною і крихітним синочком в Ірпені Київської області. З першого дня війни Дмитро залишався на службі, навіть коли у їхній будинок влучив снаряд і волонтери вивезли дружину із сином у більш безпечне місце – у Ланівці.
Колону, в якій Дмитро був разом з побратимами, обстріляли рашисти. Рідні до останнього сподівалися, що їхній Дмитрик живий. Довгі дні, тижні, майже два місяці очікування, сподівання, надії… На жаль, дива не сталося.
У тій бійні Дмитро сильно обгорів. Розпізнавали деяких загиблих бійців Нацгвардії за іменними жетонами, робили тест на ДНК.
Такий тест здала і мама Дмитра. 24 травня тіло її сина доправили в рідні Ланівці, щоб поховати по-християнськи. Сотні людей – жителі громади, рідні, друзі, побратими – зійшлися, аби провести в останню земну дорогу молодого Героя.
У червні Дмитру мало б виповнитися тільки 25 років. Він ще встиг побачити свого крихітного сина, а от п’ятимісячний Ярослав, Ярчик, як любовно називали маленького у сім’ї, татка вже ніколи не побачить. Залишилася молодою вдовою дружина Аліна, осиротіла мама, бабуся, рідні.
Для вшанування пам’яті загиблого воїна в Лановецькій міській територіальній громаді 24 травня 2022 оголосили Днем жалоби.
Щемливу історію родини Героя розповіла редакторка газети «Голос Лановеччини» Наталя Гамера. Вона була однією з волонтерок, які вивозили дружину Дмитра Аліну з синочком на Лановеччину. Це було 8 березня, на 12-ий день війни:
«…У Білій Церкві того дня було порівняно спокійно. Ми розвантажилися у волонтерському пункті, я зателефонувала до Аліни.
Молоденька мамочка, сідаючи в машину, горнула до себе немовля, а лікар мені передав їхні речі. Три невеличкі клуночки — ось і всі маєтки українських біженців… Нашого крихітного пасажира звати Ярослав, якого мама називала лагідно Ярчиком.
Аліна розповіла, що хлопчик народився передчасно. Після виписки з пологового два тижні побув дома, в Ірпені, а потім захворів на коронавірус. У столичному Охматдиті дитина була на кисневій підтримці. Але через артилерійські обстріли російських окупантів по Києву, Ярчика з мамою та інших важких пацієнтів евакуювали в клініку Бучі. А коли місто зайняли російські війська, з Бучі їх перевезли у лікарню Білої Церкви. Від’єднавши малюка від кисневого апарату, мамі рекомендують залишити лікарню, бо і в Білій Церкві небезпечно через артобстріли.
Повертатися в Ірпінь нікуди: снаряд влучив у їхній будинок, де молода сім’я винаймала квартиру. Чоловік Аліни Дмитро Головко — нацгвардієць. З першого дня війни залишився на службі, тож до квартири не навідувався.
Молода жінка родом із Запорізької області. Батьки виховують ще прийомних дітей. Додому їхати не було сенсу, оскільки її рідні також готувалися виїжджати через обстріли і можливе захоплення їхнього села російськими військами. У Дмитра в Ланівцях є бабуся, з якою він жив, відколи мама працювала за кордоном. І тьотя — Ольга Сергіївна, котра й потурбувалася про переїзд дружини її племінника з дитиною у Ланівці. Рідні на них тут чекали з нетерпінням, раділи, що після пережитого жахіття вони нарешті у більш безпечному місці.
Аліна з Ярчиком через декілька днів поїхали в Польщу, куди переїхали її батьки. А згодом молодій дружині повідомили про загибель у бою її чоловіка.
Ярчик ніколи не побачить свого тата-героя. І навіть не пам’ятатиме, що довелося пережити його мамі на початку війни. Натомість Аліна пам’ятатиме, як рятувала свою крихітку від хвороби і від російських окупантів.
Щиро співчуваю рідним Дмитра. Не знала цього хлопця. Друзі згадують про нього з теплотою. А для мене ця молода сім’я — як символ України: розстріляна, але нескорена, бо в патріотичній родині виховуватиметься нащадок Героя…» – написала Наталя Гамера у своїй розповіді «Одіялко немовляткові: зворушлива історія з волонтерських буднів».
Нехай легко і світло буде душі Дмитра, молодого воїна, який віддав найдорожче – своє життя – за нас з вами, за Україну, у Небесній обителі.
Вічна пам’ять Герою!
