У друзів Оксани приватний будинок у селі, то й запрошують часто на вихідні до себе в гості. Шкода ж бо таку прекрасну осінь просиджувати в чотирьох стінах. І якось щоразу не складалося, усе якісь справи та проблеми. Але на ці вихідні Оксана все ж таки зібралася, вимкнула телефон і перестала існувати для всього світу. Суботній ранок огорнув місто аж прозорою тишею. Авто вільно рухалося порожніми вулицями і вже за якихось двадцять хвилин Оксана виїхала на трасу. Улюблена хвиля додавала настрою. Опустила скло і смакувала свіжістю та прохолодою. За містом усе просто казкове, осінь господарює на повну силу. Барвами червоно-зелено-жовтих лісосмуг спліталася далечінь, поки сягне око. І так неочікувано — трави вкриті срібною памороззю. І все-все тягнеться до скупих осінніх променів, сподіваючись на ніжний сонячний поцілунок.
За годину сірий «Опель» в’їхав у двір Панасюків. Господарі уже давно не спали. Анна й пиріг гарбузовий спекла, і свіжий чай малиново-смородиновий заварила. Подруги не бачилися уже кілька місяців, тому обіймалися довго. Степан приніс до столу повну тацю пізнього винограду, червоного Гутеделю.
– Як у вас тут здорово! — Анна відкинулася у крісло-качалку на відкритій веранді. — Щоразу, коли у вас гостюю, насичуюся таким щастям та оптимізмом!
– То треба частіше приїжджати, — посміхнувся Степан, — бо ти щось нас зовсім забула. Давайте, дівчаточка, допивайте свої чаї, бо час нам вирушати, уже майже сьома.
Оксані видали чоботи й усю необхідну екіпіровку грибника, у руки – кошик та й усі гуртом рушили до лісу. І лиш занурилися в царину природи, як відразу ж натрапили на цілу галявину густо-коричневих рясних лускатих цяток опеньків. За годину з повними козубочками лісових трофеїв сіли перепочити на старому зваленому дереві.
– Ну от, а ти казала, що не дуже розумієшся, — сміялися друзі. — Це тобі не абищо — природні антидепресанти! І жодні ліки, щоб ти знала, не допоможуть врятуватися від осінньої хандри, як наш ліс.
– Та ви ж знаєте, мені такі слова, як депресія, хандра – невідомі. Просто часу на такі дурниці немає. А сонечка дійсно не вистачає!
– Ой, Оксанко, кохання тобі бракує! Заміж тебе треба видавати! — обійняла подругу Аня. — Осінь — це ж найромантичніша пора року, а значить і найкращий час для нової любові. До того ж, осінні закоханості дуже часто переростають у кохання на все життя, так, Степанку?
– Саме так!
– Дякую вам, мої дорогі, от пройду тут із вами сеанс кольоротерапії й відразу закохаюся!
– Ходімо, будемо розбиратися із нашими грибочками. Сьогодні й законсервуємо, а частину заморозимо. Візьмеш собі, Оксанко, взимку їстимеш і нас згадувати будеш.
Поки жінки перебирали вміст кошиків, Степан чаклував над мангалом. Напевно, немає нічого смачнішого страв, приготовлених на відкритому вогні.
– Ось я вас, дівчатка, сьогодні почастую не лише м’ясцем смачнючим, а й овочами з нашого городу. Ви тільки уявіть — розкішний червоний перчик, баклажанчики, помідорки, грибочки, цибулька! Мммм! А аромат який!
Клаповухий песик-дзвіночок, що бігав вільно у дворі, щосили загавкав, вказуючи на чужих, але тут же заметляв хвостиком і кинувся ластитися до чоловіка, який зайшов у двір.
– Не проженете? Доброго дня вам, — привітався незнайомець із ледь чутним акцентом.
– О, Едварде, заходь, ми гостям завжди раді!
– Як справжній мисливець — на запах м’яса, — Оксана зміряла чоловіка оцінювальним поглядом. Статний, такий весь брутальний, як зараз модно казати.
– А я ніби навмисно на стіл ще один прибор поставила, — щебетала господиня, й Оксана глянувши на неї, зрозуміла, що то був зговір Панасюків. «От уже хитрюги, навмисно ж запросили цього Едварда, щоб мене познайомити! Ну я вам розкажу, хай лиш він піде!»
– Знайомтеся, це наша найближча давня подруга, — відрекомендувала її Аня і продовжила жартома, — ну, не така, щоб давня, молода й незаміжня! До речі, Оксанко, Едвард також неодружений.
Подруга багатозначно глянула на Оксану, мовляв, май на увазі, для тебе ж стараюся.
Едвард простягнув Оксані руку. Міцна долоня сховала маленьку й тендітну дівочу, мов у величезній рукавиці. Зустрілися поглядом. І несподівано чоловік торкнувся її волосся, ніби струмом обдав. Підсвідомо смикнулася, намагаючись звільнити руку.
– Чого ти, то в тебе павутинка заплуталася. Бабиного літа. А ще павучок, той що її насотав, примостився. Ось… — показав на долоні маленьку комашку. — Ти красива, Оксанко, дуже радий, що ми познайомилися.
– Дякую, мені також приємно. А звідки таке ім’я?
– Я поляк. Мама була українкою, тут за кілька хат колись жила її родина. Мама померла рік тому й захотіла, щоб її поховали на батьківщині. Я тепер часто приїжджаю. Душа проситься. Тут добре мені. За кілька днів повертатимуся до Свідниці. У нас невеличке містечко. Тихі вулички, наче іграшкові, кам’яниці, затишні кав’ярні, річка Бистриця та гори. Там пройшло моє дитинство. Я тебе обов’язково познайомлю зі своїм містом.
– Так просто? — здивовано підняла брови. — Навіть не питаючи, чи хочу я?
– Чому ж так? Звісно, лише з твого дозволу.
Панасюки перешіптувалися, накривали на стіл і зиркали на своїх гостей. Здається, вдалася їм задумка. Щиро раділи з цього. Аня уже давно мала таку ідею, ще коли побачила вперше Едварда. Якось, мов ненавмисно, показувала свої студентські фото Едварду і про Оксанку розповіла. Оксанка й не здогадується, що він про неї майже все знає. «Хай би уже зрослося в них! Вони такі… навіть чимось схожі. Господи, ти ж усе бачиш!» — Аня підняла очі в небо.
– Ви вирішили остаточно нас заморити, щоб ми слиною вдавилися? Частуйте уже, — Едвард сідав поруч з Оксаною за стіл.
– Ну що ж, — Степан наповнював келихи горобиновою настойкою. — До такого столу, як кажуть, і по чарці не зайве випити!
– Ну так, а за що питимемо? За зустріч? Придумала, придумала, — Аня, мов дитина, заплескала в долоні. — На правах господині хочу прочитати вам такі рядки:
Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
У золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
– За це й вип’ємо! За кохання! За знайомство!
Чи то чудодійна настоянка Степанова так діяла, чи сонечко осіннє так гіпнотизувало, але їхати нікому нікуди не хотілося. Оксана й забула, що завтра на роботу із самого ранку. Та й куди вже після солодкої й п’янкої спокуси-горобини? Допізна засиділися за столом за жартами й розмовами. Бриньчала гітара, лилися душевні пісні. І сон десь розсіявся дрібкою зірок над головою. Панасюки, прибравши зі столу, пішли до хати. Оксана ж погодилася прогулятися з Едвардом. Не хотілося з ним розлучатися ось так. І коли чоловік припав до її вуст, затиснувши у своїх обіймах до болю, не пручалася. І коли повів за собою, не пручалася. І коли сплелися в обіймах бажанням сповнені тіла, навіть не хотіла думати про те «потім». Насолоджувалася звичайним жіночим щастям, мов теплом бабиного літа.
На світанку вислизнула тихесенько з його обіймів і навшпиньки – до дверей.
Коли уже збиралася виїжджати, заспана Аня вийшла замотана у плед із закрутками на оберемок. Вона й не зрозуміла, що подруга не ночувала вдома.
– Ось грибочки ж не забудь, і тут ще соління-варіння різні! — позіхнула. — Як ти можеш у таку рань вставати? Кидай її ту роботу свою!
– Аню, не починай, мені ще ж добиратися скільки. Дякую, дорога моя.
– І що ось так поїдеш і йому не скажеш нічого?
– Усе, що хотіла, я йому сказала, — посміхнулася у відповідь. — Не люблю, я цих прощань-зітхань-обіцянь.
– Він гарна людина, Оксано, не втрачай його. — Аня обійняла подругу. — Я так хочу, щоб ти була щасливою! З Богом, не жени тільки! Й обіцяй приїхати якнайшвидше!
– Обіцяю, дякую! Па! — Оксана посигналила легким дотиком кілька разів на виїзді з двору й машина помчала її у вир нового дня.
Дорогою намагалася зібрати докупи думки, розгребтися в емоціях, якими захлиналося серце. Ніколи ще в житті її не було такого, щоб ось так зірвало дах від чоловіка, з яким ледь знайома. Ввімкнула телефон, у який відразу копійчатами посипалися повідомлення. За кілька хвилин мобільний завібрував і на екрані висвітлився невідомий номер.
– Думаєш, від мене легко втекти? — почула дихання Едварда й мурахи побігли по спині. — Прокинувся з твоїм запахом, на подушці твоя волосинка-павутинка залишилася. Я тут подумав, дівчино, тільки не сперечайся! Я хотів би залишок життя прокидатися з тобою разом.
Оксана закусила губу й ковтала сльози, щоб не сьорбати носом у слухавку.
– Я приїду за кілька місяців. Ти чекатимеш, дівчино?
– Так… — тільки і спромоглася відповісти.
І таки правда, що найміцніші почуття розквітають восени, як пізні квіти, на долю яких випало нелегке випробування морозом і вітром. За рік спілкування Оксана й Едвард пройшли через багато випробувань. Але коли павутинки бабиного літа розвісили свої райдужки над світом, вони стали на рушник долі, щоб разом насолоджуватися багряним спіло-солодким і водночас гіркувато-терпким смаком осені до останніх днів.
