Це почалося рівно два роки тому. І тривало 5 днів. Згодом історики назвуть їх, дуже героїчні й дуже криваві, завершальним етапом Революції Гідності. В наше з вами життя назавжди ввійде Небесна сотня…
Перед цим, починаючи з 21 листопада 2013-го, коли банда Януковича зробила перший крок до зірвання угоди про асоціацію України з ЄС, масові протести день за днем відбувалися майже в усіх регіонах, не кажучи про Київ – тут майдан Незалежності збирав до мільйона людей. Ситуація хоч і струменіла напругою, але була мирною. До 30 листопада: після того, як напередодні у Вільнюсі Янукович сказав своє «останнє слово» про євроінтеграцію, мовляв, Україна до неї не готова.
А оскаженілий «Беркут» побив студентів. Аби ті «не перешкоджали» встановленню на Майдані новорічної ялинки.
Власне, окрім цих, дуже вагомих причин, тисячі й тисячі людей вели на акції протесту й інші, не менш вагомі. Це абсолютне несприйняття брехливої, цинічної, ненаситної, по самісінькі вуха зросійщеної влади…
Те, наскільки брехливою і цинічною вона була до самісінького свого краху засвідчує смерть львів’янина Юрія Вербицького. Саме його разом з іншим активістом Євромайдану Ігорем Луценком було викрадено зі столичної лікарні й вивезено до лісу. Наступного дня там їх і знайшли зі зв’язаними скотчем руками, сильно побитих. На щастя, Ігор був живий, Юрій – уже мертвий. Вербицький помер від переохолодження, заявили «орли» Захарченка, побиття тут ні причому, та й хто побив – невідомо…
Тож саме Юрій Вербицький став першим у списку Небесної сотні.
Влада ж почала з усіх сил удавати начебто готова до поступок: почала переговори з протестувальниками, відправила у відставку уряд Азарова, ухвалила закон про недопущення переслідувань учасників Євромайдану… Але все те робилося недобровільно – за наполяганням Ради Європи, котра пригрозила вже агонізуючій владі жорсткими санкціями.
Отже, залишалося внести зміни до Конституції, над якою так «попрацювали» юристи Януковича, що його повноваження стали воістину безмежними. Заплановано було ці зміни розглянути 18 лютого. Тож напередодні Штаб національного спротиву ухвалив рішення про мирну ходу до Верховної Ради.
Вранці ж 18-го мітингувальників на Грушевського зустріли спецпідрозділи «Беркуту» і «тітушки». Спершу – водометами і газом, а невдовзі почали поливати вогнем із снайперських рушниць і бронетехніки…
Ось так криваво, розстрілюючи власний народ, відходила у небуття неосяжна влада Януковича, він сам – із частиною награбованого, і його найближче оточення…
Так у нашому з вами житті з’явилася незабутня Небесна сотня. Насправді, полягли за ті кілька днів 108, поранених – за шість сотень, зниклих безвісти – десятки… Найстрашнішим виявився «чорний четвер», 20 лютого – 64 загиблих… На жаль, поіменно згадати сьогодні, в другу річницю великої трагедії і великого подвигу істинного цвіту України, не можу. Тому згадаю лише п’ятьох нашим земляків.
Наймолодшому з них, Назару Войтовичу із села Травневе на Збаражчині було лише 17… Його життя вбивця обірвав 19 лютого. А напередодні, 18-го, тобто в день «мирного наступу», загинув 29-літній Олександр Капінос із Кременецького Дунаєва. Найстарший із нашої розстріляної нелюдами п’ятірки, тоді як Назар – наймолодший узагалі з усієї Небесної сотні.
У «чорний четвер», 20 лютого, відійшли у вічність 19-річний Устим Голоднюк зі Збаража і 22-річний Ігор Костенко, уродженець бучацького села Зубрець. І, нарешті, п’ятий наш земляк – 22-річний Тарас Слободян, корінний тернополянин. Точна дата його смерті невідома. На Майдані він був із самого початку і до зникнення у грудні. Знайшли тіло закатованого юнака аж на Сумщині.
Вічна слава героям. І хай вічною буде наша пам’ять про них, наша вдячність їм…
На превеликий жаль, за два роки, що минули після Революції гідності, ні безпосередні вбивці Небесної сотні, ані організатори цих убивств не покарані. Жоден!
Утік Янукович. Тобто, йому дали втекти. Втекли Захарченко, Пшонка, Сивкович, Азаров і десятки тих, що мали бути покарані за злочини проти України. Втік вже заґратований беркутівець Садовник, який особисто керував розстрілами. Не сам утік – допомогли, утім, не одному Садовнику…
За час, що минув після Майдану в Україні, москалі вкрали Крим і дощенту зруйнували Донбас. Відібравши при цьому життя тисяч українців. Хоча президент Порошенко під час інавгурації пообіцяв «закінчити війну за тиждень». Власне, в інавгураційній промові Петра Олексійовича нині цих слів уже не знайдете. Як, до речі, і про трьох друзів, що їх він збирався посадити…
«Підчистили», виходить, промову президентські помічники? А може, і не тільки цю? Адже обіцяти наш головнокомандувач любить багато і часто. При цьому, видно, думає він зовсім інше. А робить… Чого він тільки не робить. Починаючи від шоколаду та цукерок для країни-агресора. І сплачуючи до російської скарбниці за це великі податки.
Батьківщина або територія –
кожен сам обирає шлях.
Запікається кров’ю історія,
мов у дерево входить цвях…
Це – рядки із «Реквієму» журналіста Дмитра Лазуткіна, дуже болісні і своєчасні рядки, якщо зважати на ситуацію в Україні під час і після Євромайдану.
Відтоді у нас з’явилися новий президент, новий Кабмін, нова Верховна Рада…
Що в них нового, окрім прізвищ? Майже нічого.
А ще за час, що минув після Майдану гідності, мільйони і мільйони українців збідніли до неймовірності. Оскільки ціни злетіли до небес, гривня знецінилася більш як утричі, а зарплати і пенсії «зростають», наче мокре горить.
Втім, збідніли не всі. Приміром, син голови Нацбанку Гонтарєвої може дозволити собі в цей надскладний для України час приймати ванну, наповнену вином. Вартістю так у півмільйона гривень. Тоді як мати його пояснює, що гривня падає, бо після Різдва пенсіонери масово побігли купляти долари. Ще б пак! Кому іще за «зеленими» бігти, як не напівголодним українським пенсіонерам?
– Війна, – розводить руками прем’єр, – вона ж стільки коштів з’їдає…
І спікер нетямущому народу про це час від часу нагадує, й інші, далеко не бідні, владоможці.
Постривайте, а чому тоді не бідніють вони? Чому, для прикладу, ані на одну гривню не збіднів під час війни Петро Олексійович? Якому, до слова, дуже непогано жилося і при Януковичі. Бо саме в часи його президентства статки Порошенка (спершу – глави МЗС у банді Віктора Федоровича, а потім – міністра економіки в хунті Азарова) зросли аж удвічі. Й Порошенко з мільйонера перетворився у мільярдера. Таким і нині залишається. Правда, мільярдів стало трішечки більше.
Як, власне, і корупції в органах влади. Що прикметно: з нею, себто, корупцією, наскільки невтомно впродовж останніх двох років борються – настільки ж невтомно вона й росте… А, головне, геть усі борються: і Петро Олексійович, і Арсеній Петрович, і генпрокурор із тисячами своїх підлеглих, і Гройсман з чотирма сотнями депутатів, і недавно створене НАБУ з кількома сотнями детективів та спецпідрозділом в мундирах – по п’ятдесят тисяч гривень за комплект.
Корупція ж, отакий собі Чахлик Невмирущий, з тієї затятої боротьби лише посміюється. Адже не сьогодні народилася, а тому знає: насправді ті, хто з нею начебто затято борються, її очолюють.
Чим же всі ці показові ігрища влади зі своїм збідованим народом закінчаться? Невже вона, ота наша нова, післямайданна, влада на сто відсотків упевнена, що її не чекає така сама ганебна доля, як і її попередників? Чому ж тоді такою неймовірно низькою стала довіра до неї? Чому ж тоді Петрові Олексійовичу – коли з’являється на люди – кричать «Ганьба!» вже не тільки в столиці, а й у регіонах?
До слова, про столицю. Як відомо, наприкінці осені, а точніше – 21 листопада в Україні – відповідно до указу Президента було започатковано відзначення Дня Гідності та Свободи. Отож увечері Порошенко прийшов на вулицю Інститутську до пам’ятного хреста Героям Небесної сотні. Аби повідомити їхнім родичам та всім присутнім, що кожному із загиблих під час Революції гідності присвоєно звання Героя України.
Та от прикрість: президентська охорона так потурбувалася про безпеку гаранта, що потрапити за огорожу не змогли навіть рідні загиблих. Видно, щоб не зіпсувати настрою Петрові Олексійовичу своїми болісними запитаннями. На кшталт: чому розслідуванню вбивств на Майдані не видно кінця-краю, а отже – ніхто досі не покараний? І чому на звання Героя України полеглі за неї Герої чекали майже два роки?
Отже, ніщо в державі на краще досі не змінилося. А тому:
Слава Україні!
Героям слава!
Владі – ганьба!
Тетяна САВКІВ.
