Цього вечора чоловік додому не повернувся.
Вранці в поштовій скриньці Оля знайшла листа й, у передчутті чогось поганого, тремтячими руками розірвала конверт:
«Не чекай мене. Я до тебе більше не повернуся. Дочка мені не потрібна. Віддай її в дитячий будинок. Квартиру оплачуй сама, а чи забери собі барахло й повертайся у село до батьків. Микола».
Минув тиждень.
Надвечір, як тільки вона повернулась з Іринкою з дитсадка, різко задеренчав дзвоник. Ольга відчинила двері – на порозі стояла її мати.
– Мамо, ти! Що трапилось? – стривожилась, побачивши матір, котра вперше з’явилась на порозі їхньої квартири після того, як вона наперекір їй вийшла заміж за Миколу.
– То правда, що твій удівець драпонув од тебе, як чорт від ладану?
– Правда… Проходьте…
– Мамочко, то наша бабуся? – запитала Іринка, з осторогою розглядаючи цю, ще не стару жінку, яка нипала кімнатою, нишпорячи по всіх кутках.
– Оце його байстря? – єхидно зблиснули гострі й колючі темно-сині очі..
– Мамо, перестаньте!
– Що перестаньте, що перестаньте! Мало того, що віддалася за ідіота, а на додачу ще його байстря хочеш привласнити.
– Дитина не винна… І взагалі, ви чого прийшли? Мені й без ваших нотацій нелегко…
– Ото ж бо й воно, що нелегко, – мати сіла на ліжко, в якому під її вагою, невдоволено заскрипіли, ставши на захист Ольги, пружини. – Ми, незважаючи на всі твої вибрики, не татари й не вороги твої, вирішили з батьком негайно забрати тебе до себе в село.
– А Ірочку куди подіти?
– Та що вже з тобою вдієш! Забирай із собою…
– Ой, спасибі, мамочко! – зронила Ольга крізь сльози й кинулась матері на шию.
– Добре, будемо вас чекати. А зараз мені на поїзд пора.
* * *
Наступного ранку, коли всі спожитки були зібрані, кімната, як і теперішнє життя Ольги, виглядала пусткою.
Крізь двоє вікон, уже без фіранок, буйно вливалось світло чудового ранку й, на протилежній стіні, цвинтарними хрестами чорніли рами, як пам’ять про так по-дурному зіпсоване життя.
Несподівано, аж наче з переляку, знову задеренчав дзвоник, шарпонув по напружених нервах, від чого Ольга здригнулась. Зірвавшись на ноги, швидко відчинила двері й зробила крок назад: у напівпрочинених дверях, мов у рамі, стриміла постать широкоплечого коренастого чоловіка.
– Тут мешкає Ольга Шкіряк? – ласкаво пророкотав, мов далекий відгомін грому, ще не забутий з отих місячних вечорів голос. На мужньому, вродливому обличчі розквітла мила усмішка, чоловік лукаво зблиснув оком, і переступив поріг кімнати.
– Тут, Максиме, тут, проходь…
Він обережно охопив Ольгу за стан і, мов малу дитину, узяв на руки. Дивився у такі, ще не забуті від їхніх місячних вечорів, блакитні очі, в кутиках яких заблистіли крапельки сліз.
– Боже, мила моя Олю, що ж з тебе витворило життя! – Максим опустив жінку на землю і з якимсь душевним болем продихнув. – На кого ти стала схожа?
– Таке життя… І вже нічого не можна змінити…
– Не падай духом! Було би бажання, а змінити можна все.
У коридорі почулися кроки і в хату, разом з батьком Ольги, вступили ще два чоловіки. Максим, даючи їм дорогу, підступив до клунка, на котрому сиділа дівчинка, й узяв її на руки.
– Тебе як звати?
– Ірка!
– Ти чемна й слухаєшся матері?
– Слухаюся.
– Ну тоді йдемо. Тут і без нас справляться.
– А справляться, – охопила дівчинка ручками шию молодого чоловіка.
* * *
Минуло три тижні.
Ольга влаштувалась на роботу у сільський фельдшерський пункт, а Максим, чи не щовечора, став навідуватися до них, щораз приносячи Іринці нові іграшки. Дівчинка всім серцем прикипіла до Максима, який жив по-сусідству, тримав невеличку майстерню з ремонту автомобілів і часто пропадав там. Прибігала додому замурзана, але радісна і щаслива, й хвалилася матері, скільки в авто є швидкостей і що незабаром дядько Максим навчить її на ньому їздити.
За цей короткий час Ольга погарнішала, знову засвітилась первісною вродою. Її гнучка постать дихала дівочою зграбністю, а в зеленкуватих очах, у самих кутиках усміхались чортенятка. Так, це знову була та сама Оля, якій Максим симпатизував ще до призову до війська. Тому не став більше критися і таїти від самого себе, що кохання до неї ще не вмерло, а ожило з новою силою, наче й не було поміж ними отих неоковирних півтора літ розлуки.
Ще через тиждень Ольга повернулась із засідання суду, де розглядалась їхня з чоловіком справа про розлучення, на котрому Микола підтвердив, що відмовляється від батьківських прав на власну доньку – Іринку. Максим, вчувши про це, вдивляючись в отих двоє веселих чортенят, що купаються в ополонках Ольжиних очей, запропонував:
– Виходь за мене заміж
– Боже, Максе! Я щиро вдячна, що ти простив мою зраду, але нащо я тобі з чужою дитиною?
– Чому з чужою? Ти ж стала її матір’ю, то чим я гірший за тебе і не буду її батьком?
* * *
Минуло п’ятнадцять років.
В Іринки з’явились ще два брати восьми та чотирнадцяти літ. Вона ж, закінчивши на «відмінно» школу, поступила в медичний виш. Закінчила перший курс і разом з двома подругами зібралась в двотижневу туристичну подорож у Польщу.
Іринка сиділа перед дзеркалом. Звідти на неї дивилась блакитними озерцями вродлива блондинка, якій не потрібно щораз експериментувати зі своєю зачіскою, як це робить багато дівчат, аби привернути до себе увагу парубків, котрі й без того линули на її, подаровану чи то зрадливим батьком, а чи не путьовою матір’ю вроду.
«Абонент не хоче, абонент не може…», – заспівав мобільний.
– Ти готова? – соловейком защебетала подруга Люся. – Тоді швидко біжи на дорогу. Через десять хвилин ми будемо в твоєму селі.
Іринка взяла сумочку, ще раз перевірила, чи всі потрібні для контролю на кордоні документи на місці, перекинула через плече й, усміхнувшись, стрункій фігурі в білих шортах та футболці в дзеркалі, пішла до дверей.
– Підкинути до траси? – запитав біля хвіртки Максим, що саме вийшов із авто й став відчиняти ворота.
– Ні, батьку, не треба, я навпростець, через городи…
– Що ж приємного відпочинку.
* * *
Відпустка наближалася до кінця. Іринка зайшла в переповнений супермаркет і купила пляшку кефіру.
– До уваги всіх відвідувачів! – раптом пролунало оголошення. -У цю мить проводиться розіграш чеків. Бажаючих узяти участь просимо їх здати.
Іринка здала чек і пішла попри заповнені прилавки, роздивляючись товари. І вже збиралася покинути супермаркет, як знову пролунало оголошення, і серед переможців назвали і її прізвище. У неї аж ноги підкосилися від несподіванки: її чек виграв головний приз – автомобіль «Renault Clio»!..
Спантеличена, й все ще не вірячи в реальність, Іринка, немов у казковому сні, тут же отримала, разом з усіма документами та номерами, авто. Молодий симпатичний поляк, який почав щось пояснювати та, зрозумівши що дівчина розуміється у водійській справі, галантно відкрив перед нею дверцята. Сам, на її прохання, сів за кермо й вони поїхали на найближчу автостоянку від готелю, в котрому Іра зупинилась. Щиро подякувала за допомогу і приємні компліменти її вроді, чмокнула хлопця в щоку, й побігла не озираючись.
У готелі, нарешті повірила, в те, що з нею відбулося останньої години, реальність, зателефонувала батькові.
– Таточку привіт! Як ви там з мамою, ще не заскучали за мною?
– З тобою все гаразд? – перепитав з острахом, наполоханий якимось дивним піднесеним голосом Іринки, Максим.
– Як тобі сказати, – засміялась. – Начебто гаразд і начебто ні…Ото боюсь, аби дах не поїхав..
– Не тягни, кажи що скоїлось з тобою.
– Я виграла автомобіль Renault Clio!…
– Який? Де?
– Ти не повіриш… У супермаркеті виграв мій чек на пляшку кефіру. Приїжджай, привези мої водійські права.
* * *
У вихідний день вони усією сім’єю поїхали у місто відпочити в парк з атракціонами. Увагу Ольги привернув згорблений бомж, який сидів на тротуарі, спершись спиною на фундамент від металевої огорожі супермаркету. Поряд лежав костиль, вивернутий картуз, в котрому жовтіло кілька двогривневих купюр і зблискувала пригорща копійок.
Окинувши жвавим поглядом згорблену істоту, Ольга враз зупинились. Це був Микола. Судячи по всьому, він її не упізнав.
– Іринко, донечко, – гукнула вона до дівчини, яка разом з Максимом та молодшими братиками гуляли неподалік. – Ходи-но сюди на хвильку.
– Приглянься до цього типа, – кивнула на волоцюгу, що підняв голову й збаламученими очима дивився на вродливу, в повному розквіті молодицю, яка чогось зацікавилась ним. – Він нікого тобі не нагадує?
– Ні! Це тип з теперішніх «прикрас» міських вулиць.
– Це – Микола Герасимович – мій колишній чоловік, й, до речі, батько твій.
– Батько? Ні, мамо, ось батько мій, – взяла під руку Максима.
Бомж витріщився на дівчину й, поморгавши сльозавими очима, прохрипів:
– Це Іринка… Так?
– Це кара Господня за твою зраду, за твій обман, – підтвердила Ольга припущення жебрака…
Іринка ступила до бомжа й вкинула в засмальцьовану шапку двадцятигривневу купюру…
– Спасибі, дочко! – і по брудному зморщеному обличчі двома струмочками потекли великі, як дощові краплі, сльози.
