Василеве життя поволі згасало. А тільки шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Матір – на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: пів року, може, протягне. А, може, ні.
Немилим стало добротне обійстя. Його хата – найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я.
… Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. Деколи подумки себе лаяв, хоча розумів, що пізно.
Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе…
Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»… Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе…
– Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю?
– Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю.
– Покаятися ніколи не пізно.
– Зате пізно змінити життя.
… Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною всього лише чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого й малого заговорить, засміється, пожартує. А матір пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя дружинонька. Очима наліво й направо стріляє. Смішки справляє. Борщ не досолила. Суп – пересолила. І так щодня.
Коли народилася донька, матір відрізала:
– Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя… І де вона взялася на мою голову?
– Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила?
– Вертихвістка!
Покійний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там!
Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому, в сусіднє село. Не хотіла бачити ні Василя, ні його аліментів. Воліла лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Матір хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна що. Після того Василеві походеньки закінчилися. Згодом Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру – покійна материна сестра залишила у спадок помешкання.
Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері – нікому було невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді.
Тепер Василь пішов у прийми – Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина йти не мала жодного бажання.
Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила – зайві витрати. Коли ж Василева матір взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила:
– Коли вам щось не подобається, можете не приходити до моєї хати!
Свекруха змовчала.
Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривався.
Коли народився син, Тереза сказала:
– Назвемо, як мого батька – Антон.
– А, може…
– Антон!
Василь погодився.
У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, впертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося склити. А для дівчат був спражньою напастю.
Якось Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила:
– Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї!
Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що учинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їхнє прощення. Він роздобув адресу й номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку.
– Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я помру, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я б хотів, щоб вона приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться, то я заслужив цього.
… Із сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався.
Батько лежав у труні. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як-не-як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Адже ніхто, крім нього, не знає про останнє батькове прохання.
… Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідніх зірвиголів видряпалися на яблуню.
– Залишіть в спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! – гукав з подвір’я Антон.
Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище.
– А-а-а!!!
– Тату! – закричала Антонова донька. – Андрійко впав!
«Приземлення» виявилося невдалим. Районні лікарі порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хребта – справа серйозна.
Антон з дружиною чекали, що скаже лікарка. Їх запевнили: Софія Василівна – чудовий медик.
– У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але нікого звідти не знаю. Ми з матір’ю там не довго жили.
Антона ошелешили слова лікарки. Він здогадався…
– Вийди, – попросив дружину. – Нам із лікаркою потрібно поговорити.
– Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви – моя сестра. Він помер. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував до вас, коли він помре. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрій упав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням, будь вона не ладна!
– Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо лікувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не винне. Вам би зрозуміти це, Антоне…
Ольга ЧОРНА.
