Світлана вийшла заміж в сімнадцять. Її чоловік Василь був на десять років старший за неї. Він повідбивав всіх хлопців, що бігали за Світланою ще зі школи, і попросив її руки.
– Тобі ще рано, доню, виходити заміж, – говорив батько. – Спочатку поступи десь, повчися. А заміжжя ще почекає…
– Такого хлопця, як Василь, не знайти більше, – впиралася Світлана. – А вчитися я ще вспію.
– Ти так думаєш, доню? – вмішалася в розмову мати. – Ти ще не знаєш, що таке заміжжя. Там на твої руки ляже вся домашня робота. А коли діти народяться, то забудеш про всяке навчання…
Та Світлана рішуче настоювала на своєму і батьки, зрештою, погодилися.
– Роби, доню, що хочеш, – мовила мати. – Але дивися, щоб потім не каялася…
У перші місяці сімейного життя все було, як в казці. Василь мало на руках не носив Світлану і догоджав їй, як малій дитині. Але коли вона якось заїкнулася, що хотіла би поступити в університет, то чоловік несподівано глянув на неї сердито і відрізав, як ножем:
– Ти що, хочеш бути мудрішою за мене? Е, ні, Свєтік! Так справа не піде. Для жінки головне знаєш що? Кухня і діти. Так що про всяке навчання забудь зовсім…
З того дня ідилія життя Світлани скінчилася. Десь в глибині душі вона затаїла образу на Василя. Але що було вдіяти? Покинути його, розлучитися? Цього вона робити не сміла, бо боялася осуду людей. Як так? Ще півроку не прожили, а вже надумали розвестися? І хоч її все це мучило і не давало спокою, але Світлана стала надалі покірно, рік за роком, нести свою подружню ношу: народила троє дівчаток і лише сумно зітхала, коли на гадку їй приходила думка, що вона не зможе здобути вищу освіту.
А Василя відтоді ніби підмінили. На початку сімейного життя його хоч до рани можна було прикласти, а тепер від нього слова доброго не дочекаєшся. Лише грубий тон в голосі, ні з того, ні з сього – лайка і принизливі вислови в адресу Світлани. Все це доводило її до сліз. На самоті вона часто плакала, але нікому не жалілася, навіть батькам.
– Знаєш, Свєтік, – сказав одного разу Василь, прийшовши напідпитку додому. – Я надумав поїхати на заробітки. Бо тут, я бачу, з голоду далі треба буде пухнути. Ціни на все ростуть, а грошей нема де заробити. Ти доглядай за дітьми, а я таки поїду. Я буду висилати вам гроші щомісяця…
Сказав і поїхав. А для Світлани після його від’їзду ніби день світлішим став. Вона повеселіла навіть, а то ходила до цього часу, ніби з хреста знята. За вислані гроші купила корову, щоб в дітей молоко було, бо в теперішній час його не накупишся часто. А решту грошей, що чоловік висилав згодом, приховала на чорний день, коли скрута притисне. Бо Василь висилав гроші щоразу рідше і рідше, а далі зовсім перестав висилати. Навіть на телефонні дзвінки не відповідав. Світлана здогадувалася, чому він це робить. Напевно, в нього знайшлася якась пасія, тому він дав їй зрозуміти, що між ними все скінчено.
Світлані від того ніби полегшало на душі. Так було для неї навіть краще, бо їхні стосунки зайшли в тупик, і це не засмутило її зовсім. Вона напросилася в школу прибиральницею, і мітла та швабра стали тепер її основним знаряддям праці, бо якоїсь іншої роботи в селі не знайшлося. Правда, Світлана спочатку ніяковіла, що їй доводиться братися за таке заняття. Як так, колишня відмінниця, яку ставили за приклад в школі, що на різних конкурсах отримувала дипломи та грамоти – тепер прибиральниця? Це було для неї принизливо, але що було робити? Підростали доньки, їх потрібно було гарно вдягати і взувати, а для цього були необхідні немалі гроші. Світлана тепер за себе не дбала зовсім. Для жінки головне було, щоб її доньки не відчували ні в чому недостатку і почувалися справжніми принцесами.
А селом вже пішла чутка, що Світлану покинув чоловік, тож до неї щоразу хтось заходив свататися. Але вона гнала всіх геть, бо той був нероба, той жінку бив і вона його витурила з дому, інший був безпросвітнім п’яницею, що ніколи не висихав від горілки.
– Для чого мені такі чоловіки? – казала Світлана. – В мене вже був один, а де він зараз?
Найбільшою втіхою для Світлани були недільні Богослужіння в церкві. Вона виходила з доньками на хори, і тоді їхній спів зачаровував усіх прихожан неповторним звучанням. Здавалося, що це ангели небесні виспівують на хорах. Дехто казав:
– Шкода тієї Світлани! І красива, і розумна, і незвичайний голос Бог їй дав, та без щастя людина що варта? Так, як птах без крил. Десь загубилося її щастя. Вона живе тепер тільки для дітей…
