Я ніколи не бачила її, хоча знала, що вона існує. Вперше зрозуміла, що у батька є коханка, коли мені було п’ятнадцять. В черговій сварці мама в істериці била посуд, рвала речі й виганяла його з дому. Такі з’ясування були непоодинокими, тому ми з братом майже не реагували на них. Просто зачинялися у своїй кімнаті й чекали, коли усе нарешті заспокоїться.
Чи любила мама батька, чи це була боязнь перед самотньою старістю – питання, але усі роки їхнього спільного життя були наскрізь пронизані зрадами і чварами. Сусіди, перемиваючи кістки, важко зітхали, мовляв, живуть заради дітей. А чи потрібна нам була така родина, батьки, мабуть, ніколи й не задумувалися про це.
Усе моє єство говорило, що так не має бути. Пам’ятаю, як прочитала в «Марусі Чурай» Ліни Костенко «нелегко, кажуть, жити на дві хати, а ще нелегше – жить на дві душі…», й плакала всю ніч. Хто вона, та інша жінка, якій батько краде у нас любов і увагу, чому і як з’явилася у його житті? На усі ці запитання я не знаходила відповіді. Хоча, чим старшою ставала, тим більше відчувала, яка глибочезна прірва утворилася між двома моїми найдорожчими людьми.
Мама зовсім закинула себе, занедбала. На усі вмовляння зробити бодай зачіску нову чи одяг купити, лише відмахувалася. У свої п’ятдесят мала вигляд старезної неохайної баби, якій нічого не цікаво в цьому світі. Вона не працювала, мала групу інвалідності. І ці постійні сидіння вдома й ниття уже дратували нестерпно. Мати себе вічно жаліла й нарікала на те, яка вона бідна й нещасна. У деякій мірі я виправдовувала батька й розуміла, що з такою дружиною інакше не можна. Хоч і любила дуже маму, але допомогти їй стати іншою було не під силу.
Роки й проблеми не змінили батька. Лише сивини додалося, що робило його ще більш привабливим. Скільки пам’ятаю батько займався спортом, загартовувався, був у відмінній фізичній формі. Завжди підтягнутий, напрасований, усміхнений. У такого чоловіка неможливо не закохатися. Я любила розглядати старі фотографії, де батьки, ще зовсім молоді, щасливо посміхалися. Мама там світилася якоюсь неймовірною радістю. Її природна краса, її ніжність у легкому повороті голови. Куди то все зникло? Зітхала мама у відповідь – хвороби, нерви, діти…
Якось намагалася завести розмову з мамою про їхні стосунки з батьком. На що мама гірко всміхнулася – може собі дозволити утримувати дві сім’ї, нехай утримує, хоче іти – нехай іде. Видно було, що вона втомилася. Втомилася боротися за примарне щастя від колишньої родини. А батько… його влаштовувало, мабуть, таке життя.
Раптова смерть тата перевернула усе з ніг на голову. Той день в пам’яті закарбувався назавжди чорним, а ще гірким запахом хвої, який я зненавиділа на все життя. Людей на похороні було багато. Батька любили й поважали колеги, у нього було багато друзів. На цвинтарі серед натовпу, я чомусь шукала очі тієї, яку він любив. Тоді я вперше її побачила. Вона стояла осторонь тиха і печальна. Надзвичайно вродлива жінка приблизно віку моєї мами. Вона ховала погляд за темними окулярами, але сльози текли по обличчю рікою. Я не відчувала до неї неприязні. Тільки жаль. Горе чорним крилом обіймало її за плечі. Вона залишилася БЕЗ НЬОГО. Той невимовний біль відчувався у кожному її русі. Мама вела себе напрочуд спокійно. Чи то заспокійливе так діяло. Вона майже не плакала. Дві жінки проводжали в останню путь мого батька: одна, яка уже давно змирилася з тим, що він їй не належить, інша – яка ніяк не могла змиритися з тим, що той, кого любила більше за життя, покинув її, так нагло й несподівано обравши іншу – смерть…
Вона трималася до останнього. Коли ж біля насипаного, уквітчаного вінками горбика землі нікого не залишилося, впала перед ним на коліна і заридала вголос. У мене перед очима ще довго залишалася ця маленька жіночка, яка обіймала могилу свого коханого у судорожних риданнях. Я не розділяла злості своєї мами, коли та на поминках осудливо з подругами говорили про те, яка нахаба, як вона могла прийти і таке інше. Пекла вогнем материна байдужість і слова, що може батько хоч на тім світі заспокоїться.
Через кілька років мама привела в дім іншого чоловіка. Роботягу з вічним перегаром, дядю Валєру. «Чоловіча рука в домі має бути! – так пояснила своє рішення. – А ви маєте поважати мій вибір!». На той час брат уже навчався в інституті, жив у гуртожитку. Я працювала, також винаймала окреме житло. Тому мати була вільна робити, що хотіла. Валєра був якраз їй під стать – такий же зачуханий і байдужий до нормального життя. Удвох їм було добре. І у нечасті приходи в гості я розуміла, що вони просто створені одне для одного.
Я сумувала за батьком. Не вистачало його щоденних дзвінків, його щирого слова, навіть його запаху, що завжди асоціювався у мене зі справжнім чоловіком.
…Я зустріла її іще раз на кладовищі у день народження тата.
– Часто приходжу сюди, – вона першою почала розмову, збираючи листя й сухі квіти на могилі. – Без нього моє життя втратило колір і смак… Він дуже любив тебе, Олю. І брата твого. Боявся образити вас. Так от і жили… Тільки незрозуміло, кому це було потрібно. Бо ні ви, ні ми з твоїм батьком не були щасливі так, як того хотілося…
– І він вас любив… – я не знала, що можу ще сказати цій жінці. – Дякую, що не забули батька…
Тато дивився на нас із світлини пам’ятника зі своєю обеззброюючою усмішкою. Такий ще молодий, ще так потрібний і своїм дітям, і своїй коханій.
Вона поправила у високій вазі дві червоні троянди і пішла цвинтарною алеєю, кутаючись мерзлякувато в теплу шаль. Цій жінці було самотньо без нього і холодно…
