Кава з ароматом снігу і кориці

Кава з ароматом снігу і кориці

Повідомлення від подруги здивувало і стривожило Лесю водночас. «Повертайся додому, – писала Таня, – Орко з твоєю мачухою «вишиває». За твої гроші, певно».

Бути такого не може, думала Леся. Вони з Орестом вісім років у шлюбі. Ніколи не помічала за чоловіком, аби на інших жінок задивлявся, тим паче на тещу.

Увечері зателефонувала до Тані. Перепитає про всяк випадок. Може, подруга щось нафантазувала.

– Я на Різдво збираюся додому. Та й не вірю, що Орест…

– Лесю, не одна я знаю, що ти в Польщі гроші заробляєш, а Орко з твоєю мачухою… Про це в місті говорять.

– Ми квартиру збиралися купити… А батько?

– Вчергове до лікарні потрапив. Хіба тобі не сказали?

Не дочекавшись Різдва, Леся поверталася додому.

Приїхала до містечка в неділю увечері. Ось і батьківська оселя. У вітальні світиться. Заглянула через вікно. Накритий стіл. Мачуха сидить в обіймах зятя. Сміється. Леся заклякла. Ледве наважилася відчинити двері.

– Ти??? – вигукнули в унісон Орест з мачухою? – А ми тебе не чекали, – розгублено мовив чоловік.

– Ціхо, дурню, – опанувавши себе, сказала мачуха. – Це не те, що ти подумала.

– Де тато?

– В лікарні.

– Які ж ви… огидні.

– Скажи дякую, що я за інвалідом доглядаю, – пішла в наступ жінка. – Вже два роки минуло після аварії, а твій тато й досі не вичухався.

– А я що… я нічого, – белькотів Орест.

– Оресте, де гроші, які я заробила за три роки. Не треба нам квартири. І жити разом не варто.

– А грошей нема!

– Як це?

– Нема, і крапка, – обізвалася мачуха. – Твій заробіток – компенсація за батька-інваліда.

– І за те, що в нас дітей нема, – убивчо уміхнувся Орест.

– А ти їх хотів?!

Леся взяла сумку, рушила до дверей.

– Куди ти проти ночі? – запитав чоловік.

Переночує в Тані. Щоправда, подруга живе аж у кінці міста. Добрела до зупинки. Сіла на лавку. Пробирав холод. Не подумала, що маршрутки в цю пору вже не їздять. Заплакала. Спершу тихо. Потім голосніше.

– Що у вас трапилося? – запитав якийсь перехожий.

– Ні-ні-нічого…

– Леся?!

Це був однокласник Степан.

– Та ти ж задубіла. На вулиці холодрига. Ходімо.

– Мені до Тані треба.

– Завезу. А поки зайдемо до мене, відігрієшся. Я до аптеки ходив. Тарасик, син, затемпературив. А мої батьки поїхали в село до родини. Мерщій! Син у дома сам.

Чотирирічний хлопчик з цікавістю розглядав чужу тітку.

– Вже два роки даємо собі раду без мами.

– Я чула…

– Віта при пологах померла. А в тебе що?

– Моя порція щастя також виявилася маленькою. У тебе є син. У мене нікого. Лише хворий тато. Певно, ти знаєш…

– А… Ти про Ореста і мачуху?

– Казала ж я татові: замолода вона для тебе. А він такий щасливий був. Може, якби не ця аварія…

– Зараз нагодуємо нашу гостю. Так, Тарасику? І кави зробимо.

Леся смакувала гарячим напоєм.

– Твоя кава пахне снігом і корицею.

– Такого мені ще ніхто не казав. Я ж барменом колись трохи працював. Навчився каву готувати. Всілякими рецептами цікавився. Часом кладу дрібочку кориці, часом – солі, перцю…

– Уже пізно, Степане. Завези мене до Тані. Дякую за вечерю та смачну каву. І Тарасикові спати пора.

– Зараз вкладу його, тоді й поїдемо.

Хлопчик скоро заснув. Степан завів автівку…

– І навіщо здалася тобі та Польща? – шпетила подруга Лесю.

– Ти ж знаєш, яка зарплата в бібліотеці.

– Треба було Орка на заробітки відправити. Це ж він хотів квартири. Що тепер робити будеш?

– Розлучуся. І, мабуть, знов поїду до Польщі. Хоча… на кого тата залишити?

– Повертайся назад в бібліотеку. Там зараз місце є. Павлівна на пенсію йде. Буде їздити до доньки за кордон онуку бавити.

…Майже в один час Леся розлучалася з Орестом, а її батько – зі своєю дружиною. Містечко мало про що пліткувати.

…Таня часто вступала до бібліотеки, коли йшла до садочку забирати молодшу доньку.

– Степана бачила. Також віддав Тараса до садочку. Про тебе запитував.

– Гарна він людина. Шкода, що овдовів.

– Його дружина була з сусідньої області. Поїхала до батьків, а там передчасні пологи почалися. Поки довезли з віддаленого села до лікарні… Словом, таке… До речі, не забудь: в суботу святкуємо моє з Назаром десятиліття подружнього життя. Не запізнюйся. Буде смачно, весело і «жива» музика.

В іншому кінці залу святкувала ще одна компанія. Коли заграли музики, Лесю хтось торкнув за плече. Обернулася. Степан із сином.

– Можна тебе запросити до танцю, Лесю?

– Запрошуєш ти, Степане, чи цей молодий чоловік? – пожартувала.

– Обоє.

Вони танцювали утрьох, взяшись за руки. Обидві компанії їм аплодували…

…Степан був не проти запросити свою колишню однокласницю на побачення. Але соромився. Хто він? Удівець з малим сином на руках. І Лесю, певно, досі болить зрада мачухи та чоловіка.

…Співробітниці радилися між собою, які подарунки купити на Миколая. У когось діти, в когось – внуки. А Леся купуватиме презенти для Таниних дітей і для батька.

Після роботи зайшла до магазину. Купила батькові сорочку світлого голубого кольору. Мамин улюблений. Іграшку й смаколики для молодшої Таниної доньки та симпатичного светрика – для старшої. Якийсь хлопчик просив маму купити пожежну машинку, яка має сирену і мигалки. Жінка переконувала малого, що не має грошей. Той плакав…

Машинку купила Леся. Для Тарасика.

До свята Миколая ще залишався час. Леся зателефонувала Степанові. Попросила зустрітися.

– Маю подарунка для Тарасика. Скажеш, Миколай приніс.

– Добре, дякую. А можна тебе за це запросити на каву?

– А знаєш, краще ти з Тарасом приходь до нас у гості. Татові буде веселіше. Він цілими днями вдома сам. І чим кава вдома гірша, ніж в кафешці?

– Але каву буду готувати я сам. Таку, якою ми тебе пригощали з Тарасиком.

…Тарасові було цікаво з Лесиним батьком. Микола до аварії виготовляв  меблі. Дерево вміло «слухати» чоловіка. Його невеличке підприємство і дотепер працює. Щоправда, сам через травми давно не брався до справи. І от вирішив витесати хлопчикові дерев’яну забавку. Малий зачаровано дивився, як невеличкий шматок дерева перетворюється на іграшку.

Степан приготував каву.

Леся увімкнула телевізора. Транслювали концерт. Зазвучала мелодія, під яку вони танцювали на Таниному святі.

До кімнати прибіг Тарас.

– Запросимо тьотю Лесю до танцю? – пожартував Степан.

Хлопчик несміливо торкнувся Лесиної руки. Вони танцювали утрьох, як тоді…

Спираючись на палицю та одвірок, за ними спостерігав Микола. Він уперше за багато часу бачив щасливу усмішку на доньчиних устах.

Леся думала, що в неї також міг би бути такий син.

Степан міркував, чи не пора зізнатися колишній однокласниці у своїх почуттях.

Тарас з нетерпінням чекав, аби щось майструвати з дядьком Миколою.

В горнятках остигала кава з ароматом снігу і кориці…

Ольга Чорна

журналіст, блогер, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares