Двадцять один рік Олена не знімала чорної хустини. Відколи загинув єдиний син: її любов, надія і радість. Світ хитнувся і потьмянів на довгі роки за одну мить. Була певна: якби Віталик послухав її того вечора і залишився вдома, нічого не сталося б.
Просила сина, як ніколи. Куди їхати, навіщо? За вікном дощ аж захлинається, темінь, хоч око виколи. Віталик же у відповідь, як загіпнотизований: мушу Галю з роботи забрати, як вона пішки у таку погоду добереться?
Що Олені до тої Галі? Дівчини з багатодітної сім’ї, де одна бідося гуляє. Чи вона її у сусіднє село на роботу випроводжала? Та ще й у бар, де пияків повно, жарти масні та хіхоньки-хахоньки. У неї є батьки, хай за свою дитину дбають. А вона про нього, рідненького, думає.
– Мамо, навіщо ти так про Галю? Ти ж знаєш, вона – не така. А на роботу мусила йти, у неї мати хвора. Галя – найстарша, гроші потрібні. А де в селі особливо роботу знайдеш?
– Звідки ти знаєш, яка вона? Думаєш, ти один у неї? Ось недавно сусідка казала, що мала твоя Галя хлопця із сусіднього села. До весілля йшлося, але чогось він її покинув. Ще й балакають, що вона – вагітна.
– Мамо, не смій… Я не буду нічого слухати і тобі не раджу. А дитину Галя чекає від мене. Тож днями ми розпишемося, а пізніше й одружимось.
В Олени відібрало мову. Ось тобі і Галочка. Закрутила синові голову, а тепер ще й невідомо, чиє дитя хоче Віталику підсунути.
Та слухати її уже не було кому. Син гримнув дверима і зник у вечірній темряві. Крізь гуркіт грому Олена почула, як неохоче завівся Віталиків старенький мотоцикл.
Заплакала. З жалю до себе, від безсилля щось змінити. Чого воно так у її житті? Віталику ще й п’ятнадцяти не виповнилось, як помер чоловік. Добрим був Микола, роботящим. Першим столяром, муляром, малярем на селі. Про таких кажуть: майстер на всі руки. Вони, ці руки, і звели Миколу в могилу. Підсобив комусь в одній хаті – налили сто грамів, в іншій – двісті. Людські “віддяки” і вкоротили віку. Не раз докоряла: ліпше б гроші брав, до господарки щось придбали б. Але в чоловіка як не кум, то брат, сусід чи друг. Тепер вони всі живі-здорові, дружинам, дітям допомагають. А вона з сином – одна.
Згадка про Віталика знову запечалила душу. Гарний у неї син, на вчителя вивчився, фізкультурник. Діти у школі за ним натовпом ходять. А Галя? Ні вроди особливої, ні освіти. Ледве школу закінчила, і пішла в бар пиякам пиво розливати. Сподівалася, між Віталиком і дівчиною усе це – несерйозно. Так, зустрілися кілька разів. А він он що видав: Галя чекає від нього дитину. Та Олена у це не дуже й повірила. Звісно, з подібними хитрощами як не відхопити гарного хлопця? Гроші заробляє, не п’є, не курить – знахідка, а не чоловік.
За вікном лило, як з відра. Розумом Олена усвідомлювала: син дорослий, має право сам обирати, як жити. Але хіба материнське серце може бажати рідній дитині чогось злого?
Не могла заснути. Стрілки годинника уже перетнули північ, невпинно наближаючи ранок. Як Віталик так може? Розважаться, а вона хвилюється. Тож коли рипнула хвіртка, прожогом кинулась до дверей.
– Віталику…
– То я, тітко Олено, – на порозі стояв переляканий товариш сина. – Тільки не лякайтеся. Віталика з Галею знесло з дороги у рів. Слизько. Їх уже відвезли до лікарні.
– Вони живі?
– Живі, тільки дуже побиті. Я сам не бачив, люди казали. Від мотоцикла лише металолом залишився.
Не слухала цих страшних подробиць. Бігла до сусіда просити, щоб завіз її швидше до лікарні.
У реанімацію до сина Олену не впустили. Благала лікаря сказати, чи є хоч маленька надія?
– Організм молодий, але травми тяжкі, – так і не почула нічого конкретного.
Хтось ще плакав у кутку.
– Яка біда, свахо, яка біда…
Свахо? Озирнулася. А це – Галина матір. Олена спочатку навіть не зрозуміла, що вона так до неї звертається.
– Відколи це ми родичі? – відказала різко. Відійшла подалі, не хотіла з цією жінкою навіть стояти поруч.
До ранку Віталика не стало. Син так і не опритомнів.
Ця мука, цей біль. Якби Олену різали по-живому, напевне, було б легше. Якісь люди снували по хаті, щось говорили про похорон. Не вірила, що більше ніколи не побачить свого синочка.
Крізь сльози Олена твердила одне: це вона, Галя, в усьому винна. Якби не поїхав Віталій за нею у той вечір, був би живим. Бачила ж, що надворі злива, сільські дороги, як після війни – одні урвища і ями. Ще й матір Галі, “сваха”, прийшла подивитись на її горе. Просила, нехай ліпше забереться з подвір’я. Ненавиділа цю жінку разом з її дочкою. Не потрібні Олені їхні співчуття.
Галя вижила. І, як її мати, котрогось дня посміла з’явитися на подвір’ї в Олени.
– Вступися з-перед моїх очей. Інакше не зглянуся, що ти вагітна. Іди ліпше, бо я за себе не ручаюся.
– Я любила Віталика. І ця дитина – від нього. Онук ваш чи внучка буде. Але ви заспокойтеся. Я піду…
Хтось переказував Олені, що Галя народила дівчинку. А їй що до того? До тієї, котра звела в могилу сина. У неї тільки одна радість, коли присниться Віталик. І вічне горе, бо розплющить очі, очі, а сина – нема.
У своїй журбі сторонилася людей. Жила з того, що продасть з городу, з обійстя. Щодня ходила на цвинтар, на розмову до сина.
Якось здалеку помітила біля могили жінку з дитиною. Хто б це? Підійшла ближче: Галя… І дівча, руденьке, як її мама. Олена підняла з землі палицю, постукала об деревце. Чого тривожать її сина? Галя з дівчинкою аж сахнулися. Відійшли мовчки – між могил.
Олена стала ще більш відлюдькуватою. Ходила, як мара: у чорному платті, чорній хустині, не спілкувалася ні з ким, хіба з листоношею, коли та приносила пенсію. Не міняла чорного одягу навіть на Великдень.
А тут приснилося Олені… Віталик, веселий, усміхнений, обнімає її і каже так лагідно:
– Ви б переодягнулися, мамо. Гляньте, що я вам приніс.
Вийняв з пакета її давній, ще дівоцький, костюм. І білу, всіяну різнобарвними квітами хустину.
– Нащо мені це все, сину? – дивувалася у сні.
– Як? Хіба ви не чули? Моя донька, а ваша внучка виходить заміж. От я і приніс вам одяг – на весілля.
Прокинулась Олена у незрозумілій тривозі. Яка внучка, яке весілля? Невже Галя досі не дає спокою?
Наступної ночі сон майже повторився. От лише Віталик її сумний: чи ж послухаєте мене, мамо?
Того дня Олена вперше за довгі роки заглянула до сусідки. Ніби за сметаною, борщу весняного захотілося. Розпитувала сусідку: що у селі діється, які новини? Хто вмер, народився, одружується?
– Ой, певне, тебе, Олено, одне цікавить. Те, що Галя, з якою твій син колись знався, дочку заміж видає. Внучку твою. Правда, ти про це знати не хочеш. А дівча навіть на тебе трохи схоже. Ще й Оленкою, як тебе, звати. Дарма ти, Олено, від внучки відвертаєшся. От бери молодих до себе жити, а то в Галі, котра приймає зятя, тісно. Їм – хата, а тобі поміч буде.
Сусідка ще довго оповідала сільські новини. Але найголовніше Олена уже знала.
– То ти будеш брати сметану чи ні?
– Мабуть, ні. Щось вже й борщу перехотілося.
Через два тижні йшла Олена селом. У новому трикотажному костюмі – аж до міста за ним їздила. Запнута великою квітчастою хустиною. Віталася привітно з перехожими, з надто цікавими кумасями, котрі аж через пліт перегиналися, видивляючись на Олену. Що то могло трапитися з нею, що нарешті скинула з себе чорний одяг?
Олена йшла, роздаючи наліво і направо усміхнений “добрий день”. Роздивлялася обабіч сільські вулиці. Як цьогорічного теплого квітня усе водночас зацвіло: вишні з яблунями, груші і бузок. Несла у руках величезний букет конвалій. Колись посадила кілька кущиків у квітнику. А вони розрослися ген по усьому садку.
Неподалік, через кілька домівок, грали весільні музики…
