Уранці літо вдягало біленьку сукенку, взувало сандалики, і чимчикувало на автобусну зупинку.
Удень шукало капелюшка і… Знову забуло свою мініатюрну парасольку на комоді. Морщило носика від сонця й досади.
Увечері перевзувалося в босоніжки на високих шпильках, перевдягалося в довгу сукню персикового кольору, накидало легенький шалик і неквапом йшло у маленьку кав’ярню, що на куті старого кам’яного будинку, смакувати латте.
Літо завжди замовляло латте з шоколадним сердечком. І чекало Його…
…Дарина придумала казку, у якій була жінкою-літом. Вона справді любила латте і літо. Й інколи забігала після роботи у кав’ярню з роматичною назвою «Париж». Сідала за столик біля вікна і шукала щасливих перехожих. А серед них – Його…
Дарина знала: Він ходить цією вуличкою. Інколи забігає до «Парижу» на горнятко кави. Він любить міцний напій. Чорну каву-циганку із присмаком перестиглих цілунків.
…Інколи вона замовляє вино. Воно смакує їй з латте. У цій кав’ярні вино особливе: наче забутий трунок кохання.
Дарина любить насолоджуватися вином, латте і вечором. У вазі дрімають напісонні троянди. Молоденький офіціант запалює свічку. Він посміхається до Дарини душею. Для нього ця елегантна жінка – таємниця. Він не може вгадати, скільки їй років. Тридцять? Трішки більше? Чи менше? Її вік залежить від настрою.
«Чому ніколи не приходить той, хто призначає їй тут побачення?» – дивується несерйозний хлопчисько у серйозному білому фраку. І разом з Дариною кидає погляд у величезну шибу, за якою вечір когось квапить додому, когось – на зустріч до коханих, когось – до самих себе.
…Вона дякує офіціантові, поправляє шалика і, не поспішаючи, залишає кав’ярню. Він бере келих-айріш, з якого вона пила латте. На скляній ручці зачепився дотик її пальців. «Невже ти закохався, хлопчиську?» – іронічно запитує внутрішній голос. Він червоніє. І дивиться у вікно…
Від Ігоря залишився біль, що оселився у потаємному закапелку душі. Дарина не знала, що в Ігоря була дружина. І доня, народжена не від нього. Йому важко було простити дружині. І не міг залишити її. Він знав, що ніколи не зможе стати батьком. Перед весіллям не зізнався майбутній дружині. Бо кохав. Розповів усе пізніше. А вона мріяла народити маленьке, крикливе диво, бо шалено любила дітей. Працювала в дитсадку. Приносила додому доторки чужих теплих долоньок і тихо сумувала.
Ігор карався смутком дружини. Вона не дорікала йому. Лише часто так голосно мовчала, аж робилося лячно.
Якось мовила: «У мене буде дитина». «Тобто, у нас?» – перепитав Ігор. «У мене. Це – не твоя дитина. Якщо хочеш, можемо розлучитися». «Хто?..» «Я ніколи не скажу цього».
Ігор знав: це не була зрада. І він мусить простити. Але не вміє це зробити. Та й чоловіча гордість шепотіла: «Обманутий… обманутий…»
Яринка з’явилася навесні. Ігор не міг себе змусити взяти на руки маленький згорток. Не зупинявся перед ліжечком. А крихітна людинка була на диво чемна. Мало плакала. Немов розуміла, що не можна тривожити його, чужого.
Тоді й Ігор зустрів Дарину, коли зайшов у справах у рекламну агенцію, де вона працювала. Він вирішив розлучитися з дружиною. Згодом. Аби не казали, що залишив щойно народжене дитя. Ось, мине Яринці рік, і тоді…
Він зустрічався з Дариною три роки. І не наважувався зізнатися дружині, що має іншу жінку, а Дарині, що має сім’ю.
«Тату, ти не любиш мене?» – запитала трирічна Яринка. У дитячих очах причаївся дорослий материн смуток. Не знав, що відповісти. «Тати люблять тільки хлопчиків?» У дверях стояла дружина. Вона також чекала на відповідь. «А я чемніша, ніж Василько. Але його тато…»
Наступного дня Ігор зізнався Дарині, що має дружину і нерідну доньку. «Я мушу піти з сім’ї». «Ти мусиш повернутися». «Але…» «Їм буде важко без тебе». «Їм і зі мною нелегко». «Все буде гаразд…»
Дарина говорила мудрі й банальні речі. Їй було боляче і прикро. Але мусила повернути незнайомій жінці – чоловіка, а маленькій дівчинці – татка. І якось пояснити друзям і батькам, чому більше не зустрічається з Ігорем. І навчитися жити без нього.
Цього вечора він нарешті помітив, що дружина змінила зачіску. І вона їй дуже личить. Він упізнав у цій жінці своє шалене кохання, заради якого обманув… «Я повернувся. Пробач». Вона погладила його темне волосся. «У тебе з’явилася сивина», – мовила. І обвила його шию руками. Яринка усміхалася. З її очей зник дорослий материн смуток. «Я кохаю тебе», – прошепотів на вухо дружині. «Я люблю тебе… донечко», – сказав голосно і підкинув малу не до стелі – до неба…
Дарина більше ніколи не бачилася з Ігорем. Відтоді минуло… Яка різниця? Їй лише трішечки за тридцять. Біля її долі зупинялися чоловіки. Але вони були просто випадковими перехожими.
Придумала собі образ жінки-літа. Казку зі смаком латте. Вірила у свою фантазію. І кепкувала з неї. Така собі гра жінки з долею…
…Він забіг у кав’ярню з мокрою парасолею. Вільне місце було лише за «її» столиком.
– Можна присісти?
Кивнула головою.
– Дощ, – промовив
– Дощ – сказала вона.
Замовив горня кави.
«Чому я не взяла парасолю?» – картала себе Дарина, кидаючи погляди за вікно.
– Перепрошую, ви когось чекаєте? – запитав.
– Коли закінчиться дощ. Ось не повірила синоптикам…
Він засміявся і подумки сховав її під своєю великою парасолею.
Офіціант приніс йому каву. Запалив свічку. «Це той, кого вона завжди чекала?» – подумав. «Так», – відповів внутрішній голос.
Блискавиці освітлювали вулиці, аж зажмурювалися промоклі ліхтарі. Дарина хотіла йти додому, але дощ нікуди не поспішав.
Незнайомець замовив ще одну каву. І попросив принести кілька найсмачніших тістечок.
– Це для вас, – поставив перед нею мініатюрні корзиночки й горішки. – Забув представитися. Олександр.
Вона хотіла попросити офіціанта викликати таксі. Але ж додому кількасот метрів. Їй було шкода персикової сукенки. А ще вона не любила мерзнути.
– Я подумав… візьміть мою парасолю.
– А ви?.. Вам далеко?
Він жив на сусідній вулиці.
Вони разом вийшли з кав’ярні. Несерйозний офіціант у серйозному білому фраку закохано-ревниво дивився услід. Олександр від хвилювання не міг відкрити парасолі. А літо прохолодними краплинами дощу цілувало її губи з ароматом латте…
Ольга ЧОРНА.
