Місто щулилося від холодного дощу. Отари сірих хмар велетенськими табунами летіли невідь куди у піднебессі. Кудись поспішав вітер, недбало перестрибуючи через калюжі. І раптом… мелодія. Вона змусила промоклий осінній день здивуватися. Мелодію творила скрипка.
Перехожі зупинялися. На мить забували про дощ. Мелодія радісного смутку дарувала крихітки тепла. Повертала спогади про гаряче літо…
Хтось кидав гроші, ні, папірці та мідяки для скрипки нічого не варті. А осінь зронила жовтий листок у промоклий футляр. Маестро усміхнувся…
Скрипка ніжно тулилася до міцного плеча. Застиглі пальці скрипаля ледве втримували смичок.
Маестро, що змусило вас краяти серце вимоклого міста і збайдужілих перехожих? Відчай? Втрачене кохання? Бідність? Чи просто ви дивак, яких залишилось так мало у нинішньому розхристаному світі?
Повітря пахло хризантемами, обцілованими безсоромним дощем. І від цього терпка мелодія була схожою на мрію, яка ось-ось збудеться…
Ольга ЧОРНА.
