Карасі готувалися перебиратися в нову хату. Велику, на два поверхи з «чубком». З двома гаражами. З подвір’ям, над яким попрацювали дизайнери.
Уже закінчували розставляти меблі. Лариса, донька, замовила розмаїті вазони. Мали привезти з хвилини на хвилину. Зять страждав, аби діти не забруднили світлі шкіряні дивани. Дорогі з холери… А Зенько Карась вкотре обходив нову господарку і потирав руки: таки дав фори старшому братові. Миколу колись Зеньові у приклад ставили. Добрий, працьовитий, усім допомагає… Та хіба зрівняється братове обійстя з його хоромами?!
На новосілля повинна приїхати з Італії Люська Карасиха. Господиня. Люська жартувала: поїхала на заробітки в першому ешелоні. І ніяк не може зважитися повернутися й осісти вдома.
Спершу тужила. І за дітьми, і за рідною хатою. Навіть сумні вірші про чужину писала. А потім звикла.
Зенько також в заробітчанах ходив. У Португалії працював. І в Польщі. Зенько – будівельник.
Спершу старшому синові квартиру в місті купили. Не екстра класу. Проблема в невістці. Катя з багатодітної родини. Статків у сватів нема. Карасі відмовляли сина від женячки. А той вперся.
– Ти ба, любов у нього! – злостилася Люська. – Довкола стільки дівчат! Що їй у придане дістанеться, як там купа ротів? Я не буду вас волокти на своєму горбі! Ще й дорога родинонька може за позичками прийти.
– Ми самі заробимо, мамо! – відрубав Михайло і гримнув дверима.
Весілля Карасі синові не робили. З принципу. Карасиха навіть на скромній вечірці не була. Не хотіла їхати з Італії, аби собі нервів не псувати. І чоловіка не пустила.
Михайло з дружиною винайняли квартиру в місті. Люська туди й порога не переступила, коли навідувалась додому. Зенько лише раз був у гостях в сина. Коли внучка народилася. І то випадково. Михайло батька на автовокзалі зустрів. Зенько повертався на кілька тижнів додому з Польщі, а Михайло проводив родичів дружини додому.
Може, й досі не мав би Карась-молодший власного помешкання, якби не рідний дядько, а заодно і Михайлів хресний. Микола жив по-сусідству зі священником. Розповів про перипетії у братовій родині. І коли Карасі-старші приїхали додому у відпустку, отець, якось перестрівши їх на дорозі, запитав про сина, внучку. Карасі втупили очі в свої капці. Що мали сказати? Врешті Зенько мовив:
– Та ось, отче, хочемо квартиру синові купити. Доки буде в чужій хаті жити?
Люсьці від почутого аж дух перехопило.
– Ти що, здурів? – зашепотіла, коли священник відійшов трохи далі. – Яку квартиру? Кому? Тій голодранці?
– А ти хочеш, аби нас в зубах носили? Певно, вже пліткують. Думаєш, отець просто так запитав?
Люська подумала і змирилася:
– Добре, купимо. Щось дешеве. Дві кімнати в «панельці». Досить з них. І нам треба подумати про нове житло. Які ж гарні вілли в тих італійців! Наша хата – курятник, порівняно з ними. Лариса буде з нами жити. Сподіваюся, вона путящого кавалера собі знайде. І не в селі будемо хату будувати. А біля обласного центру, в передмісті.
– Та ми ж не далеко від міста живемо. Що зараз двадцять кілометрів? Сів у машину й поїхав.
– Зеню, я сказала: будемо будуватися біля міста! Якщо ні, то можемо квартиру в новобудові купити. Три-чотири кімнати. Багато наших жінок, котрі в Італії працюють, так роблять.
– Я на поверсі жити не буду! Навіть не думай про це.
– Значить, треба будуватися.
– А що робитимемо з нашою хатою?
– Нічого. Поки що там батьки житимуть. А коли їх не стане, будемо мати дачу.
…Карасі влаштували доньці багате весілля. Зять також із заробітчанської родини. Тому з цими сватами швидко знайшли спільну мову.
Коли Лариса сказала, що вагітна й очікує близнюків, Люська наполягла, аби Зенько повертався із заробітків додому й врешті приглянув місцину в околиці обласного центру для будови.
…Працювала Люська багато. На себе зайвого євро не витратила. Будова щвидко росла.
Ось і хата на викінченні. Батьки просили Люську повертатися додому.
– Доки там будеш гарувати? – запитувала матір. – Ти не бачила, як твої діти росли. Як ми зістарілися. Тепер не бачиш, як ростуть твої внуки. Приїдеш на два-три тижні – й назад. Знайди собі тут якусь роботу.
– А скільки мені заплатять? Копійки! А там знаєш, за що працюєш.
– Чужих людей доглядаєш, а про своє здоров’я не думаєш.
– Нічого мені не бракує.
– Ви ж нову хату збудували. Коли в ній жити будеш?
– Колись буду, мамо.
– Не відкладай, Люсю, життя на потім, бо хтозна, що може трапитись…
…Зенько розмірковував: запрошувати сина з невісткою на новосілля, чи ні. А от перед братом мусить похвалитися. Хай заздрить.
Перебиратися в нову оселю вирішили восени. Лариса радилася зі знавцями фен-шуй. Вони запевняли: це – гарний час.
Уже все було готове. Очікували на приїзд Люськи.
Зенько зустрів дружину в обласному центрі.
– Поїдемо додому в село чи нову хату хочеш побачити? – запитав.
– Додому. Щось я втомилася в дорозі. І тривога якась. З батьками все гаразд?
– Може, тобі більше не треба тієї Італії?
– Скажеш таке! Як це не треба? Я тут подумала… тобі також варто знову до Польщі на будову поїхати. Свої роботи закінчили. Чого вдома сидіти?
– Та вже роки і сили не ті. Там тяжко працювати треба. Сама знаєш.
– Внуки ростуть. Мусимо для них старатися. Я про Ларисиних дітей кажу. Михасько про свою малу хай сам дбає.
…Наступного ранку Люськи не стало. Тромб відірвався. Викінченої нової хати побачити не встигла. Замість новосілля Карасі готувалися до похорону…
