Останнє прохання

Останнє прохання


Про те, що з Максимом у неї не буде життя, не раз казала Юлі мати. Вперше вона згадала мамині слова, коли Максим прийшов п’яним і влаштував у домі скандал. Згодом, коли підняв на неї руку, потім – на її матір. Юля плакала, благала Максима схаменутися, адже скоро у них народиться дитина. Але Максима це не зупинило. Одного разу він вдарив її у живіт: «Це – не моя дитина!» – верещав, вирячивши розлючені очі.
І тоді вона не витримала, прогнала його геть. Гадала, матір поспівчуває їй, але та щоразу стала дорікати, що Юля з самого початку не послухала її: «Пам’ятай, материнське серце ніколи не помиляється».


Юля розуміла, мати страждає через поламану руку, не спить від болю ночами. Але хіба вона передбачала таке? Хіба хотіла? Недаремно кажуть – любов сліпа…
Одного ранку, зібравши найнеобхідніше в сумку, Юля забралася з дому. Поїхала до подруги Галі, яка мешкала в місті сама. Галя прийняла її люб’язно. Однак, новина про те, що Юля чекає дитину, спантеличила її. Та загледівши розгубленість у Юлиних очах, опанувала себе: до пологів є ще час, Юля може навіть підзаробити десь. І взагалі – невже вони удвох не дадуть ради одній дитині?
Юля влаштувалася на роботу в комунальне господарство. Із самого ранку підмітала вуличку неподалік дому Галини. Іноді їй допомагала Галя. Вони гарно ладили між собою. Час летів швидко. Коли надворі забрунькував березень, Юля народила дівчинку. Назвала її Мартою. Вийшло так, що невдовзі Галю скоротили на фірмі. І тоді на роботу повернулася Юля. Згодом вступила на заочне відділення юридичного факультету. Іноді Галя проводила з Мартусею більше часу, ніж Юля. Мабуть, тому маленька обох їх кликала мамою. Врешті, у дівчинки справді було дві мами. Одна, яка народила, інша – хрещена. Обидві вони обожнювали Марточку. Одягали, як лялечку, догоджали її дитячим забаганкам. Вони стали однією дружньою сім’єю. Наче рідні сестри.
Якось покликав Юлю в кабінет її шеф. Вона стривожилася: може, в чомусь не догодила? З роботою тепер непросто. А ця – їй підходить. Зранесенька виходить на вулицю, а коли люди йдуть на роботу – вона уже з роботи повертається.
Шеф зустрів її із загадковою усмішкою. Запропонував каву. Струмінь хвилювання пройняв кожну клітинку Юлі. Боялася почути неприємні зауваження. Однак Павло Іванович, так звали шефа, навпаки похвалив її за сумлінну працю. Мовляв, люди задоволені Юлею, адже не лише тримає чистоту на своїй дільниці, а й квітів уздовж тротуару насіяла. Їх аромат розливається вулицею, милує око. «Премію хочеш?» – Павло Іванович лукаво глянув їй у вічі. «А хіба я знаю? Що інші скажуть, усі добре працюють», – розгублено мовила Юля. «Про себе думай, Юліє. Що ж, не буду тебе мучити. Танцюй! Надаємо тобі однокімнатну квартиру!»
Юля ніби прикипіла до стільця. У неї буде власне житло? Може, це сон? Але шеф знову і знову повторив свої слова…
Вона летіла на крилах, щоб поділитися новиною з Галею. Але подруга посмутніла, розплакалася: «Я звикла до вас з Мартусею, сумувати буду». «Смішненька ти моя, не плач. Навідувати тебе будемо. А ти – нас. Врешті, доки роботу не знайдеш, не віддаватиму Марту в садочок», – заспокоювала подругу Юля.
На роботі найлегше працювалося влітку. А восени не можна було дати ради падолисту. Якось Юля загрібала листя на купки, як почула різкий біль у животі. Присілі на бордюрі, зіщулившись, мов кошеня. З очей потекли сльози. «Що з вами?» – перед нею виросла струнка постать якогось чоловіка. «Погано мені. Різкий біль…», – заледве витиснула зі себе Юля. Сергій, так звали чоловіка підігнав автівку, яку припаркував неподалік. Відвіз Юлю на «швидку». Лікар сказав залишитися їй у стаціонарі. «Прошу вас, зателефонуйте моїй подрузі, Галиною її звати. Свій мобільний я у відрі на вулиці залишила. Мабуть, пропав уже», – попросила Юля Сергія. Він записав номер Галі. Увечері Юлю прооперували, видалили апендицит. А через тиждень вона була уже вдома. Їй продовжили лікарняний.
«Можна, Мартуся ще в мене побуде? Тобі поправитися слід, сил набратися після наркозу», – просила Галя. Щоранку приносила Юлі щось смачненьке. Мовляв, до кухні Юлі ще рано приступати. Якось Юля довго залежалася в ліжку, як почула настирливий дзвінок у двері. «Це – Галя», – подумала. Та, відчинивши двері, мало не зомліла: на порозі стояв Сергій. Але чому він тут? «Ось, візьміть, це ваш мобільний. Не пропав, як бачите. Ні відро, ні граблі, в багажнику усе. Мабуть, це рахується за вами», – мовив Сергій, усміхаючись.
Юля запропонувала йому зайти на каву. Вони розговорилися. Сергій розповів, що живе разом з мамою. Кілька років був за кордоном. Тепер створив невеличкий бізнес. Юля не розуміла й сама, чому їй теж захотілося відкритися цьому незнайомому, по суті, чоловікові. Хоч і зарікалася більше не вірити нікому. Чому на серці стає так щемко і ніжно від його іскристого погляду, оксамитового голосу, від звички раз-по-раз розчісувати пальцями кучерявого чуба?
Вночі він приснився їй. А через день зателефонував. Звідки дізнався номер? Усе дуже просто: набрав з її телефону свій номер. «Твоя кава дуже смачна, Юлю. Гадаю, вона ще не закінчилася в тебе? Заодно з Мартусею познайомлюся», – почула вона у слухавці.
Марточка стрибала від радості, коли Сергій вручив їй кульок із солодощами і велику ляльку, де на ярличку було написано «лялька Марта».
«Ти теж гарненька, як лялечка», – Сергій погладив дівчинку по голівці. Марта, не роздумуючи, всілася йому на коліна. «Ти мій тато, так?» – глянула оченятами-незабудками Сергієві просто у вічі. Він не міг встояти перед дитячими невинними очима. Не збагнув і сам, як у нього вихопилося: «Так, я твій тато, Мартусю».
Їхні зустрічі з Юлею були частими. Обоє розуміли, що уже не можуть один без одного. Сергій вирішив сповістити матір, що хоче одружитися. «З ким? З цією підмітальницею? Та ще й з дитиною? – схопилася за серце Ірина Степанівна. – Невже ліпшої не знайшов?»
Сергій не сподівався, що мати, яка давно хотіла невістку так відреагує, адже йому уже тридцять сьомий пішов. «Роботу можна змінити, мамо, а характер – залишиться. Юля дуже добра і хазяйновита», – мовив пригнічено.
Наступного дня Ірина Степанівна, домовившись із знайомою лікаркою, лягла у стаціонар. Нібито із ускладненням ішемічної хвороби, яке спричинив нервовий стрес. Сергій навідував матір щодня, але краще їй не ставало. Звісно, він і не здогадувався, що це була гра. Якось застав її у сльозах. « Маю до тебе останнє прохання, синку. Пообіцяй, що виконаєш його», – мовила ледь чутно. «Обіцяю», – не спитавши, яке саме, випалив Сергій. «Що ж, я з небес бачити усе буду. Залиши ту Юлю. Іншу, таку, що варта тебе, шукай», – додала Ірина Степанівна. Сергій спохопився: що ж він накоїв? Хотів заперечити, але, глянувши на ридаючу матір, чомусь повторив: «Обіцяю»
Мартуся довго не могла збагнути, чому татко до них більше не приходить. Могла довго сидіти з лялькою біля вікна і виглядати Сергія. Юля теж нічого не розуміла, адже все в них було чудово. Чому ж він так повівся з нею?
Час поступово загоював душевні рани. Попадалися їй женихи. Але Юля закрила для них замок у своєму серці. Закінчивши виш, стала працювати адвокатом. Відганяла, мов набридливих мух, думки про Сергія. Але він часто снився їй, вижався на вулиці.
…Ще зранку у Юлі було якесь дивне передчуття і чомусь серце було не на місці. «До вас якась старенька проситься, вона не записувалася на прийом», – сказала секретарка. «Хай заходить», – відповіла Юлія. «Здрастуй, Юлю», – тихим ослабленим голосом мовила жінка. «Взагалі то я Юлія Олексіївна. А як вас?» – поправила її адвокатка. «Он якою ти стала тепер. А була ж…» – хотіла ще щось сказати старенька, але Юлія перервала її. «Кажіть конкретно, чого прийшли». Вишукувала у жінці знайомі риси і вмить переконалася, що це справді мати Сергія. Але що їй треба? Тіло жінки затремтіло, як гілля на вітрі. По обличчі покотилися сльози. Присівши в крісло, стала вихлюпувати перед Юлією свою сповідь. Це вона винна, що розлучила їх із Сергієм. Збрехала, що смертельно хвора. Витиснула з нього обіцянку залишити Юлю. Однак нічого доброго з цього не вийшло, сама накликала на себе біду. Тепер вона справді доживає останні дні. А Сергій досі один. Дорікає їй за Юлю, яку кохає дотепер. А прийшла вона справді з останнім проханням: «Прости мені, Юлю. І виконай те, що попрошу. Не відштовхни Сергія, коли прийде до тебе, бо пропадає. Вихуд, занехаяв бізнес. Тільки ти можеш допомогти йому. Послухай мене, благаю! Щоб я у мирі і спокої закрила навіки очі. Обіцяєш?» – Ірина Степанівна підняла на Юлю вицвілі очі.
Юля мовчала. І хоч душу знову стиснув гнів, все ж їй чомусь стало жаль цю жінку. Між ними зависла напружена пауза. Безбарвний погляд пані Ірини прострелював Юлю наскрізь. Перед її очима вмить постало обличчя Сергія. Уявила, як важко йому тепер, який він самотній. І, мабуть, кається. «Заспокойтеся. Якщо Сергій прийде першим – не прожену його – обіцяю», – упевнено мовила Юлія.
Марія МАЛІЦЬКА.

About The Author

Avatar

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"




Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares