Ці слова належать святому, пам’ять якого ми з вами сьогодні вшановуємо, – святителю Василію Великому. Він є одним із великих богословів Церкви, який удостоївся іменування вселенського вчителя, а також – одним із найбільш шанованих на наших землях святим.
Життя святого Василія Великого – справжній приклад того, як потрібно жити за Євангельським законом, з Богом у серці та любов’ю до ближніх. За своє коротке життя святитель залишив нам багато богословських праць, проповідей, листів, тлумачень Священного Писання, уклав багато молитов і церковних правил, а також чин Божественної літургії, який і нині служиться у визначені дні впродовж року.
Чому я сьогодні згадав саме ці слова святителя? Тому що Православна Церква 14 січня також відзначає дві важливі події: Обрізання Господнє і надання Богонемовляті імені Ісус, що означає Спаситель, наречене ангелом ще перед тим, як був зачатий Він в утробі. Ми знаємо, що Господь Ісус Христос прийняв плотське обрізання, щоб виконати припис Божого Закону. А довершивши приписане, Він установив для вірних духовне обрізання – Хрещення. Закінчився Старий Завіт щодо плоті, і Господь наш Ісус Христос поклав початок Нового Завіту – як старозавітна людина обрізала свою плоть, так нова духовна людина повинна відкинути душевні пристрасті: ненависть, гнів, заздрість, гордість, нечисті бажання та інші.
Так було угодно Господу влаштувати, щоб Його великий дар – свобода людини – стверджувалась у добрі через боротьбу зі злом. Зло живе поруч з добром як усередині самої людини (діючи в душі й тілі), так і в тому, що нас оточує. Але зло не визначає дії людини, воно тільки спокушає, зваблює. Спокуса робить явним те, що приховане у нашому серці. І вже від самої людини, від її добровільного вибору, залежить, що переможе в ній – добро чи зло.
Так через спокусу пізнається людина, яка дійсно служить Богу і любить ближніх. Якщо ми на зло відповідаємо злом – ми не перемагаємо його, а стаємо рабами гріха. Якщо ж на зло відповідаємо добром, то ми чинимо так, як заповідав нам наш Спаситель – з любові до ближнього, а значить, і до Бога. Ми маємо любити ближнього, бо і Бог нас любить. Ми маємо милувати ближнього, адже і нас Бог милує. Ми маємо прощати провини нашому ближньому, бо і Бог прощає нам провини наші. Потрібно зі стійкістю долати спокуси, які трапляються на нашому шляху. Бог не попускає випробовувань більше, аніж людина може витримати, тому у сильного духом спокус більше.
Тож пам’ятаючи це і згадуючи повчання святителя Василія Великого, який закликав нас добровільно і з любові підкоритися Господу, завжди бути готовими до будь-якого справедливого вчинку, прагнути безкорисливості та забути про земні й тлінні спокуси, перемагати зло добром і не відплачувати нікому злом за зло, – ми зможемо стати добрими вчителями для тих, хто зустрічатиметься нам на нашому земному шляху, і допоможемо їм знайти свій шлях до спасіння.
Митрополит ЕПІФАНІЙ.
Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської, народився близько 330 року в Кесарії. У сім’ї свт. Василія до лику святих зараховані мати Емілія (пам’ять 1 січня), сестра Макрина (пам’ять 19 липня), брат Григорій (пам’ять 10 січня). Батько був адвокат, під його керівництвом Василій здобув первинну освіту. Він навчався у кращих вчителів Кесарії Каппадокийської, де познайомився зі святим Григорієм Богословом (пам’ять 25 січня), а пізніше перейшов до шкіл Константинополя. Для завершення навчання святитель Василій відправився до Афін – центру класичної освіти.
Там він здобув усі доступні знання. В Афінах між Василієм Великим і Григорієм Богословом встановилася міцна дружба. Близько 357 р. святий Василій повернувся в Кесарію, де вступив на шлях аскетичного життя. Прийняв Хрещення і був поставлений читцем. Бажаючи знайти духовного керівника, він відвідав Єгипет, Сірію, Палестину. Наслідуючи наставникам, повернувся в Кесарію і поселився на березі ріки Ірис, згуртувавши навколо себе ченців. Сюди ж Василій привернув свого друга Григорія Богослова. Вони трудилися в строгій стриманості. Ними була складена збірка Добротолюбіє. У царювання Констанція (337-362) розповсюдилося псевдовчення Арія. Церква призвала до служіння Василія і Григорія.
У 362 р. Василій був рукопокладений в сан диякона, а незабаром в сан пресвітера. При імператорові Валенті (334-378), прихильнику аріан, у важкі часи для православ’я до Василія перейшло управління церковними справами. У цей час він склав чин Літургії, «Бесіди на Шестиднев», а також книги проти аріан. Був возведений на єпископа на Кесарійськую кафедру. Він прославився своєю святістю, глибоким знанням Священного Писання, великою ученістю, працями на благо церковного світу і єдності. Серед постійних небезпек святитель Василій підтримував православних, утверджуючи їх віру, закликаючи до мужності і терпіння. Все це викликало ненависть до нього аріан. Всі свої особисті засоби він використовував на користь бідних: створював притулки, благодійній готелі, лікарні, влаштував два монастирі – чоловічий і жіночий.
Аріани погрожували Святителю Василію погрожували вигнанням, тортурами і смертю. Він же сказав: «Смерть для мене благодіяння. Вона скоріше приведе мене до Бога, для Якого живу і труджуся».
Святитель Василій майже щоденно звершував Богослужіння. Він особливо піклувався про суворе виконання канонів Церкви, уважно слідкуючи, щоб до числа кліру вступали лише достойні. За прикладом ченців, клірики митрополії святителя, навіть диякони і пресвітери, жили у надзвичайній бідності, трудились і провадили життя чисте і чеснотне.
Хвороби з юнацтва, невтомні наукові праці, подвиги стриманості, турботи і скорботи пастирського служіння виснажили сили святителя, і 1 (14) січня 379 р. він помер перед Господом, маючи 49 років. Церква відразу стала святкувати його пам’ять.
За матеріалами церковних видань.
