– Це містика! – сказали поліцейські, коли оглянули місце злочину.
– Це Святий Миколай! Це він заслонив їм очі! – вигукнула Лана, піднявши руки до неба.
Ні грошей, ні золота, ні банківських карток, ні речей злодії не взяли. Їхні невидимі сліди були в усіх кімнатах великого будинку, куди вони проникли, відваживши відхилене вікно. Пробули там чималий час, але навіть ліжко пом’яте заправили. Усі дивувалися таким діям злочинців. І лише наступного дня Лана побачила на письмовому столі свою розгорнуту книгу поезій…
«Бачить усі наші вчинки
Господа око високе,
Кожну життєву стежинку
Встелить любов нам і спокій…»
….У маленькому селі, де жив Юрій, люди знали один одного, як п’ять своїх пальців. Молодих сімей було мало, одна з них – їхня з Оленою. Дітей у них не було, не хотіла дружина.
– Поживемо для себе, спершу кар’єру збудувати хочу, – говорила переконливо, і чоловік змовкав. Працювала в сільській раді, заочно навчалася. А Юрій мав золоті руки. В школі був переможцем усіх творчих олімпіад. Влаштувався на роботу в місті, в ювелірну майстерню. Гарно заробляв. Та дружині все було мало. А недавно дійшла до Юрія чутка, що коханця завела собі Олена – дільничного інспектора. Не вірив Юрій, не хотів навіть думати про це. Але якось, в полудні, приїхав додому, бо відчув, що йому дуже зле – голова дико боліла, нудило, і сам не знав, що з ним діється. Те, що побачив в хаті, не забуде ніколи. В їхньому ліжку кохалася Олена з Дмитром. Його штани, зі службовим пістолетом на ремні, лежали на кріслі. Не тямлячи себе, Юрій вихватив зброю з кобури і став стріляти. Потім його знайшли в саду. Сидів, обхвативши голову руками, і стогнав, як поранений звір. Олени не зачепив, а ось Дмитро помер від ран дорогою до лікарні.
Лана одержала лист від невідомого з місць позбавлення волі. Він був довгим, написаним акуратним почерком: « Я сиджу за вбивство, та я не вбивця… Ваш вірш я прочитав в газеті, там була адреса, тому й пишу…Тут є час подумати над життям… знаю, що ви мені не відпишете… такі, як я, не потрібні ні людям, ні суспільству… В мене нічого не залишилося, крім вашого вірша…» Лана читала історію двадцятитрьохрічного ув’язненого, попереду в якого було десять років тюрми. Які думки були в неї тоді, зараз не пам’ятає. Тільки те, що зібрала свої книги і відправила до тюрми. Листа не відписала.
– Вони там не мають що робити, то й пишуть жалібні чи любовні листи, може хтось поведеться. Не відписуй, бо пристане, а потім ще й приїде, не дай Бог, – порадила Лані знайома. Той лист зачепив вразливу Ланину душу і вона вирішила хоч щось зробити для незнайомця, відправивши книги.
За десять років життя у Лани сталося багато подій. Вона писала і видавала книги, жила життям, повним радісних і сумних подій. Про лист забула.
Життя Юрія, за цей час, майже не змінилося. Воно проходило за суворим режимом ув’язненого.
– Гей, «мокрушнику», ти вже скоро «відкинешся», – Одноокий складав свої далекоглядні плани в камері, де сиділо троє злочинців.
– Я ж вам сказав, що я не вбивця, – відкусався Юрій.
– Та так, ти святий! – зареготав той. Так і приклеїлася до Юрія кличка «Святий». І ось він уже крокує запиленою польовою дорогою до свого села. В кишені куртки, що вийшла з моди десять років тому, довідка про звільнення. А ось і горбок знайомий, де видно село, як на долоні. Тут не раз з хлопчаками збиралися свої розмови підліткові вести. Юрій сів на зелену траву. Вітер обвівав свободою усе його тіло. Серед хатин поглядом відшукав свою. Щось тяжке і гостре заворушилося в грудях, запекло біля серця. Зрозумів – туди йому шлях заказано. Він встав і пішов назад, навіть не озираючись, лиш три рази плюнув на дорогу… У великому місті хотів загубитися серед шуму та гаму. Влаштувався різноробочим в будівельну компанію. Але «дружки» знайшли його.
– Ти наш, не забувай! Справа є.
–Я на «мокре» не піду, – відрізав Юрій.
– А тебе ніхто і не просить. Пальчики нам твої золоті потрібні, – сказав головний банди. А Юрію тоді було все одно, чим займатися, на житті своєму він поставив хрест.
– На Захід їдемо, там роботи непочатий край. Зажерлися бандерівці.
Кілька хатів взяли без особливих пригод. Цей будинок рожевого кольору усім приглянувся. Потрапили до нього легко – господарі вікно залишили прочиненим. Один стояв на «атасі», а Юрій із Рудим проникли до будинку. Нишпорили недовго, бо наче щось стримувало їх. Рудий ліг на розкішне ліжко у спальні, а Юрій сів у крісло. З фотографії на них дивилася сімейна пара.
– Я б хотів мати такий будинок, – зітхнув Рудий.
– А я таку дружину, – сказав Юрій. – Красива. Дивися, тут її прикраси. Заберемо – буде плакати.
– Нехай поплаче, той ще їй купить, – кивнув на фотографію чоловіка. Юрій відчинив шафу, а Рудий так і лежав на ліжку, заклавши руки за голову. Які чудові сукні! Вона, мабуть, артистка! Візьмемо? Та кому брати? Двоє замовкли, задумавшись кожен про своє. І раптом Юрій побачив на полиці знайому книгу. Став листати, знайшов вірш.
– Це вона, вона! – вигукнув здивовано. Він став читати напам’ять вірш, а Рудий слухав і мовчав, аж просльозився.
– Ми нічого тут не візьмемо, ти чуєш? Скажемо Одноокому – «голяк». Домовилися? – запитав Юрій.
– Добре, – сумовито мовив Рудий, непомітно прихопивши зі столика перстень з рожевим рубіном…
Лані прийшло повідомлення із Нової пошти.
– Та я нічого не замовляла, – здивувалася.
– Все оплачено. Прийдіть і заберіть…
Коли вона розпакувала бандероль, то у маленькій коробочці побачила свій золотий перстень з рожевим рубіном…
