Жінка років тридцяти, яка поспіхом увійшла в «бусик», що прямував до обласного центру, відразу привернула до себе увагу Арсена. Її темно-смолянисте волосся було коротко підстрижене, а очі загадково посміхалися, коли вона, ніби вивчаючи, глянула на Арсена. Жінка вибрала сидіння навпроти нього, але їй чомусь там не сиділося, бо вона підвелася і спитала його:
– Біля вас можна присісти?
– Чому ж не можна? – посміхаючись, відповів Арсен. – Коли є таке бажання, то прошу!
Арсен розумів, що накльовується звичайний автобусний любовний роман, але не робив спроб його розпочинати. Він навмисно мовчав, поглядаючи зрідка то на звабливе обличчя жінки, то на пальці її рук, на яких виблискували золоті перстені. Їх кількість заінтригувала Арсена і він таки спитав у незнайомки:
– Оті перстені на ваших пальцях – це колекція ваших любовних трофеїв, чи просто, аби похизуватися перед людьми?
– Та ні! Що ви? – мовила незнайомка. – Яке там хизування? Кожен перстень – то дорога моєму серцю пам’ятка.
Отой, найперший, – піднесла вона вгору ліву руку, – нагадує мені про роки юності. Тоді я була шалено закохана у молоденького викладача університету. Він так красиво говорив і щоразу дарував мені квіти. Правда, він був одружений…
Другий перстень міг би розказати вам про моє перше заміжжя. Спочатку була палка, неземна любов. Але згодом вона згасла якось сама по собі. Мій чоловік поїхав на заробітки за кордон і там залишився. Кажуть, живе з моєю подругою…
Незнайомка помовчала і додала:
– Третій перстень міг би розказати, як я закохалася у стоматолога. Прийшла запломбовувати зуб, а за столом сидить красень-лікар. Він був такий невинний, як ангел небесний. Не знав, бідолашний, з якого боку до жінки братися…
Четвертий перстень на правій руці – найдорожчий. Прийшла якось я зі своєю подругою на весілля, а там музика – аж за душу хапає. Мені дуже сподобався скрипаль. Він так вигравав на скрипці і виспівував, що я не змогла встояти. Таку любов з ним закрутила, що, мамо рідна!
А п’ятий перстень ще не заповнений жодним змістом. Це – перстень очікування. Я зараз одна-однісінька. Правда, не зовсім. У мене троє діточок. Тож я в пошуках батька для дітей, а для себе – неземного кохання…
Незнайомка виглянула у вікно «бусика», що наближався до обласного центру і спитала Арсена:
– Я зараз буду виходити. Ви також?
– Ні, – відповів Арсен. – Мені ще їхати і їхати.
– А жаль. Ми могли б зайти в бар, випити шампанського, послухати музику, потанцювати…
– Ідея чудова, – мовив Арсен, – але в мене багато справ у місті. Може, якось іншим разом, коли зустрінемось.
– Тоді візьміть мою візитку. Коли що, подзвоните…
Арсен байдуже кинув візитку в кишеню і полегшено зітхнув, коли бус під’їхав до зупинки і незнайомка, пристрасно поцілувавши його в щоку, збігла по східцях на тротуар.
Вона оглянулася, помахала на прощання рукою і вигукнула:
– Щасливої вам дороги!
Арсен посміхнувся і подумав: «А я міг би теж потрапити у її спогади. Про це їй нагадував би п’ятий перстень».
