Петро Федчишин із Козови, незважаючи на травму руки, займається спортом, їздить за кермом та ремонтує автівки

Петро Федчишин із Козови, незважаючи на травму руки, займається спортом, їздить за кермом та ремонтує автівки
«Мене повернули до життя підтримка рідних і улюблена робота»

У житті Петро Григорович Федчишин з Козови досягає  всього власною завзятістю. Познайомились ми з цим цілеспрямованим чоловіком на відбіркових змаганнях І Всеукраїнської спартакіади серед потерпілих на виробництві «Сила духу», коли лише одинадцятеро спортсменів-аматорів зі всієї області відважились спробувати свої сили.

Тоді Петро Григорович виборов золото в армспорті. Згодом п‘ять років поспіль чоловік був призером в обласній першості, неодноразово їздив з командою Тернопільщини на фінал Всеукраїнської спартакіади «Сила духу».

Днями ми завітали в Козову із заступником начальника управління ВД ФССУ в Тернопільській області Григорієм Радзіхом та знімальною групою телеканалу TV-4 до оселі Петра Григоровича, щоб не лише пригадати спортивні баталії, побачити його медалі. А й почути про те, що турбує чоловіка і розповісти, як він витягав себе з прірви зневіри та відчаю, отримавши травму на виробництві в 24 роки. А з часом – мудрими порадами, дружнім словом та власним прикладом допомагав в Козівській лікарні іншим людям, з якими трапилась біда. Петро Федчишин, як чимало інших учасників соціального проекту «Виклик долі», започаткованого і підтриманого управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області, може бути зразком  віри у власні сили. Він переборов комплекси, бо сильний, вольовий, а ще мав підтримку родини. А як живуть ті, в кого ще свіжі емоції від травми, хто не може здолати соціальні негаразди? Таким людям особливо потрібне спілкування і досвід тих, хто не зламався наперекір долі після нещасних випадків, інвалідності.

З молодих років Петро Григорович займався спортом. Освоїв греко-римську боротьбу, коли навчався в будівельному училищі, їздив на турніри. Грав у футбол, як майже усі підлітки. Життєві випробування почалися в нього ще задовго до виробничої травми. Недитяча праця з юних років загартувала, коли мусив підробляти на лісоповалі на Бережанщині, аби допомогти батькам звести хату. Далі була служба в армії в ракетних військах і 12 відряджень в Афганістан, під час яких возив небезпечні вантажі. Опісля мав проблеми зі здоров’ям.

Травму Петро Григорович отримав ще в 1993 році, працюючи на цукрозаводі оператором підйомної станції. Пішов на сезонну роботу. Тоді були сильні морози, треба було почистити механізм. Зупинив агрегат, але чомусь він знову запрацював, пошкодило кисть руки. Якби це сталось тепер, то б пальці врятували, а тоді відтяли та й все…

У ті роки Фонд ще не був створений, направили чоловіка у Харківський інститут, де мали допомогти з протезуванням. Каже, злякався тієї кількості осіб з інвалідністю, яку там побачив – без рук, без ніг. Коли не стикаєшся з проблемою, здається, що її не існує. Як розповідав, на початку було важко як фізично, так і морально.

Вже після травми, щоб відновитися, займався в спортзалах. Коли від Фонду отримав путівку в Сумський санаторій «Токарі», допомогли підтримувати форму оздоровчі програми і тренажери. Потім, сміється, найкращим тренажером був ремонт автомобілів, яким займався довгий час. Це його хобі і приробіток, особливо любить відновлювати раритетні авто.

– Друзі, як почав після операції поправлятися, принесли еспандер: на, кажуть, працюй, – пригадує Петро Григорович. – Якби сидів, не розробляв руки, нічого б не вийшло. Підтримка грає велику роль. Потім лікар з Козівської лікарні часто кликав: Петро, прийди, розкажи свою історію, бо є травмовані хлопці. Були і старші, і молодші люди з подібними проблемами, показував, що і за кермом їжджу, і все роблю. Головне – не падати духом.

Чи зважають роботодавці на каліцтво? Вперше зіткнувся з цим у Греції. Мама і сестра були там на заробітках – поїхав і собі туди.  Взяли підмітати подвір‘я, на легку роботу, бо побачили, що нема кисті руки,  але через три місяці вже робив яхту.

– Все залежить від бажання людини, – каже Петро Григорович. – Протез використовую на роботі, бо працюю в готелі. Вдома все роблю без нього, хоч Фонд раз в три роки оплачує новий. Займаюся зварюванням разом з чоловіком племінниці, он трактора спільними зусиллями зібрали, інші агрегати. Взагалі, чого лише не робив: клав бруківку, працював з деревом – друг має майстерню. Бачите, мурована огорожа навколо будинку – теж з допомогою дружини змайстрував.

Взагалі про дружину Петро Григорович говорить з особливим трепетом. Познайомились завдяки унікальній каві з кмином, яку чоловік любить.  Був єдиним клієнтом в барі, де працювала Людмила, якому подобався такий напій. Довший час були друзями, знайомими. Вона запала в серце прямотою, наполегливістю. У нього теж є такі риси, напевне тому й потягнулися одне до одного, побралися. Тепер все роблять рука до руки.

Будинок завжди розповість про господаря, хочете ви цього чи ні. А в домі Федчишиних особливий затишок. Все наповнене  теплом рук господаря та унікальними вишитими  образами й картинами господині. Напевне, разом стараються, бо знають, що удача обов’язково прийде, потрібно лише проявити завзятість і терпіння.

Зоряна ЗАМКОВА.






Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *