Сьогодні Даринка прокинулася раненько. У віконці ледь-ледь сіріло. У напівтемній кімнаті стояла тиша. Навіть кіт, із чудернацькою назвою Ліліпутик, не муркотів своєї улюбленої пісеньки. Напевно він переглядав свої солодкі сни.
– Чарівна ніч минула, – подумала дівчинка. На її блідому личку майнула сумовита посмішка. Настав світанок. Той неповторний час, якого з нетерпінням чекають усі українські діти. Вони готуються до нього заздалегідь: роблять гарні вчинки, допомагають батькам, ведуть себе чемно і стримано, розучують вірші і пісеньки, щиросердечно моляться. А ще пишуть листи тому єдиному і таємничому винуватцю усі їхніх дитячих сподівань – святому Миколаю. Адже він, як ніхто, знає усі дитячі мрії, бачить вчинки, розуміє жалі. І в ту єдину грудневу ніч кожного року щедро обдаровує їх подарунками.
Серце Даринки забилося, мов пташечка. Вона сіла в ліжку і стала прислухатися. Та в кімнаті і в усьому будинку стояла мертва тиша, лишень годинник на стіні вицокував свою невпинну пісню.
– Невже святий Миколай не одержав мого листа? – майнула думка в білявій голівці. Дівчинка глянула на подушку. Вона відчула, що під нею щось є. Бажання якнайшвидше дізнатися, переповнювало її, але водночас, щось стримувало, не давало поворухнутися. Сльози навернулися на очі. Своїми думками вона перенеслася у квітучу весну, коли їй виповнилося чотири роки. Тато тоді підніс її високо-високо, майже до стелі, вона навіть торкнулася до неї своїм великим білим бантом. Тоді тато назвав її принцесою. Мама була щасливою і сміялася, бабуся витирала сльози радості, а подружки Олеся і Галя заздрили, що у неї такий красивий і сильний тато. Даринка завжди звіряла йому свої найбільші таємниці, він знав стільки різних ігор, забав і пісень. Найкращий тато у світі!
… Вперше Даринка почула слово війна в магазині, куди вони з мамою зайшли, щоб купити продукти. Чужа тітка сказала, що почалася війна і її сина забрали. Дівчинка хотіла запитати в мами про те, хто така війна і чому вона забирає людей, але вони зустріли в магазині мамину знайому з якою розговорилися, а потім вона просто забула.
Того дня, коли тато пішов на війну, Даринка не забуде ніколи. На вулиці був такий вітер, що здавалося він шмагає не обличчя а її маленьке серце. Тато обняв Дарину, притиснув до себе, а потім, поцілувавши, усміхнувся і сказав:
– Чекай мене, мала!
– І яка ж вона мала?- подумала Даринка. Вона все розуміє – тато усміхається, але очі у нього сумні. І мама плаче, і бабуся…
…Багряна заграва, яка ще кілька хвилин тому разила очі, щезла. Настала темінь і лише в вдалині гуркотіло. Але і цей гул віддалявся і врешті-решт затих. Мирон підняв голову. Небо всіялося золотими зірками. Великий круглий місяць висів просто над головою. Аж тепер він побачив, що сніг під автоматом розтопився. Мокрими були рукавиці, але Мирон холоду не відчував. Вони відбили ще одну атаку ворога, і це село, в долині якого було їхнє укріплення, сьогодні може спати спокійно.
Десь загавкав собака, заметушилися люди, а чоловік поринув у свої думки. Уже чотири місяці він воює на сході. Кожного дня бійці виконують бойові завдання, основна мета яких – очистити нашу землю від ворога і зберегти єдність та незалежність українського народу.
– А як там вдома? Якби мав крила, то так би і полинув до рідних, щоб обняти дружину та донечку. Мирон знав, що поки він тут, то вони в безпеці, але важко рідним вдома без міцного чоловічого плеча.
– Що робить моя Даринка, моя дорога донечка? – подумав і зразу ж дав собі відповідь. – Напевно спить, адже вже далеко за північ – мамина надія, татове сонечко. Його охопила гордість за донечку і на душі стало тепло.
Бійці, потомлені важким боєм, поспішили до бліндажів на відпочинок. Санітари надавали першу допомогу пораненим. Мирон поринув у глибокий сон. Він часто здригався, стогнав, щось у вісні говорив.
Вранці командир батальйону повідомив, що сьогодні до них прибувають волонтери, які напередодні свята привезуть їм передачу від небайдужих людей. Мирон не міг пригадати, що за свято наближається, і хотів уже запитати в товариша, коли пролунав наказ:
– Тим воїнам, у кого є діти віком до семи років, зробити крок вперед. Вас чекає короткотривала відпустка додому, на свято Миколая.
Серце у Мирона забилося шалено, душу охопило радісне хвилювання у передчутті зустрічі з родиною і він, не чуючи землі під ногами, наче невагомий, ступив уперед…
– Ні! – вирішила Даринка. Якщо святий угодник не одержав її листа, де вона просила, що не хоче нічого, тільки щоб війна повернула їй тата, то інших дарунків їй не потрібно.
Вона тихенько встала, неквапом взула м’які хатні тапочки. Ліліпутик потягнувся на килимку. В кімнаті розвиднялося. Даринка проминула мамину кімнату, мов маленька сновида у рожевій піжамі, походила залом і повернула до коридору. Біля дверей вона побачила великі чорні черевики, на вішаку – незнайому куртку захисного кольору. Вона підійшла і зупинилася біля неї. Їй так солодко і млосно запахло найдорожчим…
Раїса ОБШАРСЬКА.
Ілюстрація з відкритих Інтернет-джерел.