Прислухайтеся: ось рівно б’ється в грудях серце і думка готова полетіти кудись у світи. Вона непосидюча, як завжди, чогось шукає, чимсь непокоїться і нема їй стриму. Вона, як оцей промінь сонця, ще мить і вже десь далеко. Навіть не знаєш, чим зроджена. Ось з цим поривом вітру пронеслася над гаєм і зачаровано замилувалася піснею жайворонка, який злетів над полем і завис у млистому небі. Його навіть не видно у сріблистій височині, тільки чується мелодійне тюркотіння. Воно, як срібна струна, що тріпоче від подиху вітру.
А там далі, де зіп’ялися високо вгору білокорі берізки, у ранковій тиші озивається басовитий голос зозулі: «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!»
Це ж треба таке! Ну ж бо, зозуле, не спиняйся, озовися ще раз і ще раз. Бо, кажуть, скільки разів закує зозуля, то стільки років прожити людині.
– Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! – басовито виспівує зозуля, а я стою і з цікавістю починаю рахувати, скільки вона накує мені літ. Та зозуля не вгамовується і я починаю втрачати рахунок отим рокам. Ах, яка ж це морока! Я посміхаюся, бо де ж там? Хіба проживеш стільки літ? А зозуля, ніби піджартовує наді мною. У ранковій тиші безперервно лунає: «Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!»
Ох, зозуле, яка ж ти жартівниця! Я стою і журливо хитаю головою. Це ж літня пора, це ж – голос життя!
Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ. м. Хоростків.
