Герої вулиці Грушевського, бої на якій змінили хід української революції, розповіли у Тернополі про найважчі дні
Дим від гумових покришок, клуби їдкого газу, свист куль, ріки крові та всіяні тілами вулиці столиці. Таким бачили Київ учасники Майдану, які у найстрашніші дні протестів, з 18 по 21 лютого, боролися на передовій. Кулі снайперів тоді вже не минали ні дорослих чоловіків, ні юних хлопчаків, ні дівчат. Зараз кількість загиблих сягає більше сотні.
Восьмеро побратимів по барикадах, які залишилися живими, минулого тижня зустрілися у Тернополі та розповіли про ті страшні події. Серед них немає професійних вояків чи політиків. Зате є стоматолог, бізнесмен і навіть батько трьох дітей. Андрій Салагорник, Степан Квіс і Антон Рекуш – з Тернополя, Володимир Ребров і Володимир Молнар – із Теребовлі, Сергій Кочетов – із Смиги, Олексій Михайлов – з Одеси, Володимир Абрамчук – із Шепетівки. Їхні розповіді, прості та страшні водночас, є свідченнями того, як влада боролася з власним народом, який захищав своє право жити у демократичній державі.
«Серед медиків теж були тітушки»
Андрій Салагорник, стоматолог із Тернополя, на Майдан до Києва вирушив ще 10 грудня. Невдовзі після того, як влада жорстоко розігнала мирний мітинг студентів, які вийшли на підтримку європейської інтеграції. Коли силовики за наказом правлячої верхівки пішли у відкритий наступ, медики чергували добами. Хлопець заступав переважно вночі, коли була загроза штурму. Після того, як «Беркут» розгромив медпункт на Грушевського, відновлював усе разом з іншими лікарями.
– На жаль, у медичну службу теж проникали так звані тітушки, – зауважує Андрій. – Вони десь діставали футболки з червоним хрестом і розносили потерпілим незрозумілі таблетки, робили уколи. Ми старалися виявляти таких і передавати Самообороні. А поранення, які отримували мітингарі після сутичок із силовиками, були дуже жорстокі. За один день, пригадую, 20 людей потрапили до нас із травмами правого ока. Також були поранення рук, ніг, тулуба. «Беркутівці» до гранат прив’язували шрапнель, болти – і кидали в натовп. Була така ситуація на передовій: ніхто не стріляє, тихо… Тут, звідки не візьмись, прилетіла та вибухнула граната. Просто хтось вирішив з того боку «розважитись».
Найстрашніше, додає Андрій, було на вулицях Грушевського та Інститутській. Саме після тих кривавих боїв парламентарі зібралися й постановили вивести внутрішні війська з Києва.
– 20 лютого я чергував вже другу добу, – пригадує. – Хлопці прикривали нас, щоб ми добралися до поранених. Повзли під фанерними чи дерев’яними щитами під обстрілом… Коли припинили стріляти, ми увійшли в Жовтневий палац. На підлозі було дуже багато постраждалих, ріки крові. Звідти живих ще виносили, можна було допомогти. Але коли піднялися на Інститутську, я не бачив жодного поранення, сумісного з життям. Снайпери стріляли прицільно – у серце, голову та шию.
Щоб хоч якось захиститися від куль, мітингарі вдягали бронежилети. Андрій теж мав – купили батьки, коли їхав до Києва.
– Такі бронежилети могли б зупинити кулю від пістолета чи захистити від шрапнелі, – каже лікар. – Але ми не були готові, що нас стрілятимуть із автоматів Калашникова чи снайперських гвинтівкок. Кулі пробивали бронежилети наскрізь. Наші хлопці, проте, віддано стояли на барикадах до кінця. Під час одного з боїв прибіг хлопчина, попросив перев’язати руку. А в нього палець вже синій: глибокий поріз, шви, які наклали раніше, розійшлися. До хірургів він пообіцяв піти лише після того, як дочергує ніч…
«На барикадах читав псалми»
Володимира Абрамчука друзі назвали Монахом. Під час наступу на барикадах він часто читав псалми. Італійські репортери так і сфотографували його – у касці, масці, повній амуніції, з маленькою книжечкою псалмів у руках. Ця світлина за лічені дні облетіла весь Інтернет. Маленьку синю книжечку Володимир досі носить під жилетом. Його побратими кажуть: щоденні молитви друга рятували їм життя.
– Пригадую, палили скати, щоб міліція не могла рванути в наш бік, бо була інформація про спробу штурму. Дим ішов на нас, але як тільки Володя дістав псалми і почав читати, хочете – вірте, хочете – ні, вітер різко змінився. Спочатку піднявся стовпом угору, а потім ліг повністю на внутрішні війська, – розповідає Олексій Михайлов.
Він пригадує і те, як «беркутівці» вночі ламали хрести, які встановлювали священики, відспівуючи загиблих. Коли ж мітингарі співали гімн чи слухали новини, командири внутрішніх військ вмикали на весь звук музику, щоб бійці не чули правду.
– А ще ніколи не забуду зустріч двох братів на барикадах, – згадує Олексій. – Один був з нами, інший – по той бік, у внутрішніх військах. Хлопець, що прийшов з мітингарями, запитав брата, чи він стрілятиме, якщо буде команда. Той відповів: «У тебе – ні. А в твого сусіда – буду». Найжорстокіше, звичайно, діяли снайпери. Одному з наших поцілили в ногу, і тих, які підбігли йому допомогти, поклали на смерть, а потім добили й пораненого. Більше того, крім снайперів, які відстрілювали нас, 20 лютого з того боку включили воду, і ріки крові потекли на Майдан…
Про штурм та жорстокі обстріли активісти знали не відразу. Кажуть, якби не було навмисної дезінформації, на допомогу першому фронту оборони кинулись би раніше.
– Нам сказали, що взагалі прийнята Конституція 2004-го. Мовляв, все нормально, не переживайте, – згадує Володимир Молнар. – А в той час на Інститутській снайпери вже відстрілювали наших хлопців.
«Стояв за своїх дітей»
Відлуння трагедії залишатиметься у серцях ще довго. Хтось і досі не може говорити про ті події.
– Я поїхав, бо ми – українці. Стояв за своїх дітей. За те, щоб вони жили у демократичній державі, – лаконічно відповідає Володимир Ребров із Теребовлі.
Разом з іншими хлопцями він стояв на барикадах у Києві. Зі своїми трьома дітьми щодня розмовляв по телефону. Заспокоював рідних, що живий…
Силовики застосовували їдкий газ, у легені проникав і дим від шин. Під час одного з боїв Володимир отруївся. Два тижні підлікувався у Тернополі – і, попрощавшись з рідними, поїхав назад до Києва.
– Кожен стояв за себе, за всю родину, – доповнює товариша Антон Рекуш. – Тоді ми не думали, що буде завтра. Але сьогодні не можна втратити шанс, українці вибороли його надто дорогою ціною. Зараз у нас є унікальна можливість об’єднатися. Коли дивишся, як у Донбасі люди вигукують «Слава Україні! Героям слава!» – це гріє серце. Дай, Боже, мудрості вирішити питання у Криму, щоб нас ці події лише згуртували. А далі треба виробляти механізми, як впровадити ті зміни, за які віддавали життя на Майдані.
Якщо буде така потреба, кажуть хлопці, готові ставати до бою знову. І зауважують: на Майдані вони знайшли не друзів, а сім’ю.
Антоніна БРИК.
