Професор з Тернополя про війну: “Падають снаряди, а потім – клекіт лелек серед ночі…”

“Я чотири рази нагадував про себе, що піду добровольцем. Перед відправленням купив нові окуляри. Як я собі уявляв, що міцні мають бути, бо на війну”, – розповідає тернополянин Микола Лазарович.

4

52-річний професор, доктор політичних наук, заслужений працівник освіти України сім місяців тому змінив навчальні аудиторії на бліндажі. Пішов на фронт добровольцем, закінчивши навчальний семестр в університеті.

“Я – ідеаліст і патріот”, – з усмішкою каже він. Розповідає про все без пафосу. Про українські національні граблі й тихий патріотизм, про історичний шанс, про перероблені тягачі замість бойових машин, про московський фашизм, солдатів-фермерів, страх і клекіт лелек після обстрілів.

 

“Завтра відправлення”

Я народився в селі на Івано-Франківщині. Тато був інвалід. Після війни, ще хлопчиною, знайшов міну і йому відірвало руку. Батько зібрав велику історичну бібліотеку, наскільки можна було знайти такі книжки в радянські часи. Для мене дорогі такі слова, як Батьківщина, це ще змалку.

Перша тема моєї кандидатської дисертації була присвячена Легіону українських січових стрільців. Це легіон добровольців. Вони мали право взагалі нікуди не йти. Але вони самі просили, аби їх взяли захищати Батьківщину. Я – історик і можу провести важливі паралелі. Як тепер я міг не зробити те, що зробили вони?

Я був на Майдані. Після розстрілів, коли загинули молоді хлопці,  ніби камінь лежав на серці. Коли вже революція по суті переросла поступово у війну з Росією, зрозумів – теж піду. У військкоматі, правда, сказали, що мене вже зняли з обліку. Написав заяву, що готовий іти добровольцем. Пройшов медкомісію, мав з’явитися за тиждень. А коли вже прийшов, мені одразу повідомили: завтра о восьмій годині відправлення. Ввечері розповів дружині. Це була п’ятниця, 13 лютого 2014 року.

 

“Здається, що ти там не просто”

Спочатку був навчальний центр на Рівненському полігоні. В армії вчили, але вже забув, як гранати кидати. Тут згадав. Тоді на полігоні формували 14-ту бригаду, у ній зараз служу. Раніше це була 51-а бригада. Її розбили під Волновахою.

Деякий час були в Дніпропетровській області, далі нас кинули на полігон Широкий Лан, це Миколаївська область. Після цього вже ми стояли під Маріуполем.

Я приїхав до Тернополя на десять днів, у відпустку. А наступного дня наших хлопців перекинули під Донецьк. Гаряча точка, район Авдіївки і Пісків. Буду вертатися туди.

Додому їхав через Маріуполь, то багато людей виказували знаки уваги і дружби. Хоча ми з автоматами, так що вони могли би це сприймати як загрозу для себе.

У Запорізькій області люди виходили цілими селами, з дітками, молодь, старі. Здається: ну що там, рукою помахали… А в Дніпродзержинську, коли ми їхали, жінка на городі працювала. Побачила, перехрестила наш ешелон. Так приємно було. Не треба грошей. Жест. І тоді здається, що ти там не просто. Що ти відіграєш добру роль.

3

“Ніби рахував, чи всі є”

У певних дозах одна і та ж речовина є отрутою або ліками. Так і зі страхом. З одного боку, страх сковує, а з іншого – змушує зібратися і таким чином виживати. Так, буває страшно. Пам’ятаю, обстріл дуже сильний був, гул такий страшний. І тут раз – і припинився. І тиша. Падають снаряди, а потім – клекіт лелек серед ночі. І якесь таке заспокоєння, так приємно від того лелечого клекоту.

У нас там плац був, і стовп з лелечим гніздом. Коли була вечірня перевірка, постійно лелека прилітав. Стояв і мовчки вдивлявся в нас, ніби перераховував, чи всі є.

 

“Мажорів нема”

Служать прості хлопці в переважній більшості. Є двоє з Черкащини, такі дядьки собі, займалися сільським господарством, казали: ми не любимо війну, ми би пішки додому пішли, якби пустили. Тепер кажуть – треба, хто як не ми? Вони зрозуміли, що своє треба захищати, що є ворог. Вдома у них син, донька. Це такий тихий безпафосний патріотизм.

Є частка тих, які не знають, що там роблять. Але таких дуже мало. А “мажорів” немає. І це теж одна з причин, чому в нас так іде мобілізація. Коли, наприклад, ще потрібно доводити, що, умовно кажучи, руку відірвало на війні. У мене хлопець демобілізувався, який з нами служив, каже: я не можу нічого зробити з документами учасника бойових дій, обіцяли земельну ділянку – теж нема. Не можна так з людьми. Якщо побачать, що до вояків ставляться принаймні так, як на словах обіцяють, то ситуація буде іншою.

2

“Хто винен? Америкоси”

Місцеві у фронтових районах не знають, чого хочуть. Переважна більшість тих, хто там залишився, воюють разом з російськими найманцями просто за гроші. Вони, може, і не думали, що так буде. Але крок за кроком – і вже нема повороту назад.

Вони не стільки за “ДНР” чи “ЛНР”, вони хочуть Радянського Союзу. Їм здається навіть, що якби все вернулося, то будуть молоді та красиві. Вранці встаю зарядку робити, бачу – місцевий чоловік коня веде, корову, видно, що працює. Нащо тобі, чоловіче, Радянський Союз?

Цей регіон почав формуватися як промисловий з кінця 19 століття. І водночас він формувався як українофобський. І навіть в часи незалежності там був свій клан. Ніхто ж нічого не зробив, аби розказати, що і до чого, що ви українці, що ваша Батьківщина – Україна. Це складна взагалі територія, був Голодомор, люди селами вимирали, і туди в тому числі завозили з Росії.

Нині всі ті проблеми, які були, вони пов’язують з Україною. Воно певною мірою так і є. З іншого боку, мали б зрозуміти, що революція була, аби подолати те все. Хто винен? Кажуть – америкоси. Чому америкоси? Роздавали булочки на Майдані. Ну як одне в’яжеться до іншого?

 

“Не пішов воювати за олігархів”

Я не шкодую, що пішов на війну. Вважаю, що зробив правильно. Недавно вступив у силу закон про те, що наукові працівники можуть демобілізуватися. Коли комбат сказав на вечірній перевірці, що у нас єдина людина, яка має таке право, – це Лазарович, мені якось стало образливо. Я нікуди не збираюся йти.

Звичайно, якби все було добре, я б займався професією, яка лягла мені на душу, навчав студентів. Часто мене питають: чому ти туди поїхав? Мені це так само важко, але комфортно душевно, бо я там, де маю бути, і роблю те, що маю робити.

Я не пішов воювати за Порошенка, не пішов воювати за олігархів. Є одна причина – Московія. Це як корабель на морі та човен. Коли вони поруч, то човен хоч-не-хоч залежить від нього. І тривалий час це було у нас з Росією. Але нарешті ми мусимо зрозуміти, що всіма силами треба гребти в протилежний бік.

Росія не готова до цивілізованого життя. Вона не може швидко змінитися. Нинішній “рускій мір” – це форма нацизму, ми ще того не усвідомили. Це страшне явище. Нацизм Гітлера був чесніший. Вони казали: нам не подобаються такі-то такі, у тому числі слов’яни, євреї, цигани. А ці кажуть – ми любимо всіх, ми за мир у всьому світі, а роблять інше.

Вони щасливі, коли навколо всі нещасні. Палять їжу, одяг. Кажуть, наступним кроком мають спалити машини, а далі долари і євро. Це настільки сміхотворно виглядає, оці всі теперішні дії Росії. Соромно жити в такій державі.

1

 

“Чим воювати?”

Одним махом розрубати цей гордієвий вузол не вийде. У мене якихось ілюзій не було, я розумів, що українська армія надто слабка, бо за час нашої незалежності її розвалювали, дивно, що вона знайшла в собі стільки сил тримати оборону перед другою воєнною потугою світу.

Той, хто кричить в тилу – ми будемо воювати – нехай спершу подивиться: чим воювати? Є металеві тягачі, що ними гармати тягнуть, їх переробляють на бойові машини. Автомат Калашникова за раз пробиває ту броню, там смертники їдуть. Дадуть сорок хамерів – і по всіх газетах напишуть. А це дещиця.

Тому не можна тільки на азарті, на тій патріотичній ноті спекулювати. Ніякого миру не може бути шляхом національного приниження, але також неможливо вирішити складну проблему простим способом. Треба шукати шляхи, достатньо прагматичні для нашої ситуації.

 

“Національні танці на граблях”

Ношу тепер на шиї жетон. Зі зворотного боку – ідентифікаційний код, ім’я, прізвище, по-батькові, група крові. Коли солдата вбивають, жетон зривають, щоб впізнати тіло. Це той символ, який не дозволить мені спаскудитися.

Кажуть, що історія вчить тому, що нічого не вчить. У нашому випадку так і було. Я називаю це українські національні танці на граблях.

Дуже сумно на душі від недавніх подій під Радою. Чому деякі колишні депутати ВР із перекошеними від люті обличчями йдуть із палицями проти хлопчаків, що не злякалися мобілізації? Чому дехто з політичних лідерів замість того, щоб піти добровольцем на війну й тим рятувати рейтинг своєї партії, обмежився лише селфі? Зрештою, хто поверне матері сина?
Теперішні події – це також останній дзвоник для влади. Українське суспільство більше не потерпить лицемірства.

За чверть століття нам Бог дав чотири нагоди. У 1991 році проголосили незалежність – ми не скористалися, у 2004 була Помаранчева революція – ми знову не скористалися. Революція Гідності та війна – це шанс для нас взяти свою долю в свої руки. Кожен має закачувати рукави.

Я продовжую служити. Побачив недавно своє фото на російському сайті. Вони використовують різні методи, і психологічні теж. Там багато фотографій наших хлопців, які загинули.  Є прізвище, коротенько – хто і звідки, і напис – “ликвидирован”. Єдине, в чому мене переконав цей сайт, що мені не можна здаватися.

Антоніна БРИК.

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares