Вона ступила на шкільне подвір’я. Елегантна, вишукана, впевнена. У модному червоному капелюшку. В сірій стильній сукні. Розирнулася довкола. Шукала своїх однокласників. Нікого не бачила п’ятнадцять років. І ось сьогодні зустріч. Якби не прочитала в соціальних мережах, то й не знала б. Її ніхто не запрошував. Зрештою, хто знав, де її шукати?
Сукню світло-сірого кольору одягнула навмисно. Одяганка їй пасувала.
У школі її називали мишкою. Сірою мишкою. Інколи здавалося, що однокласники забували, що у неї є ім’я Віолета. Віола. На початках у школі дітлахи її дражнили Фіолетою.
Віолета була симпатичним дівчам. І вчилася гарно. Але цього ніхто не помічав. Бачили її бідність. Розгубленість, коли смикали за кіски.
У Віолети була подруга Надя. Донька батьків-пияків. Надя майже одразу після закінчення школи вийшла заміж. Щоб від рідні подалі.
Віолета жила з бабусею Орисею. Орися оплакувала доньку Ніну, якої не стало невдовзі після народження внучки. Ніна була студенткою. До диплома залишалося півтора року. А батько… Він десь був. Але покійна донька нічого про цього хлопця чи чоловіка не розповіла. Лише просила назвати маленьку Віолетою.
Орися з Віолетою жили скромно. Через це однокласники прозвали дівчину сірою мишкою.
Якось у старших класах для кращих учнів організували екскурсію в столицю. У списку була й Віолета. Але не поїхала. В бабусі не було грошей. Замість неї поїхала Світлана, матір якої з усіма мала блати. Свєтка зневажала Віолету. Завжди брала на кпини. Відігралася й за екскурсію, мовляв, бідося повинна сидіти вдома.
…У їхньому випускному класі з’явився новий учень. Денис. Він звернув увагу на Віолету. Свєтку це розізлило. Чому цей симпатичний хлопчисько задивляється на сіру мишку, а не на неї?
– Тримайся від Дениса на відстані кілометра, – просичала до Віолети Свєтка.
– А то що буде?
– Патли твої довгі висмикаю. І, взагалі, серед моїх друзів є хлопці, що можуть таке з тобою зробити… Втямила, миша?
Віолеті стало лячно. Від Свєтки можна чого завгодно очікувати. Вона стала оминати Дениса. А вдома тихенько оплакувала своє перше нещасливе кохання…
Зі Свєткою в Дениса нічого не «витанцювалося». А на Віолету хлопець образився. Не розумів, чим завинив.
Однокласники ділилися планами на майбутнє: куди хто хоче вступати.
– Гей, миша, а ти куди намилилась? – запитала Свєтка. – На роботі в моєї мами прибиральниця потрібна. Підеш? Я тобі рекомендації дам.
Клас зареготав.
Віолета не збиралася йти на випускний вечір. Хотіла швидше отримати атестат і податися… Куди, ще не знала…
…Незнайомець з’явився на порозі їхньої оселі в суботу під обід. Статний чоловік з сивиною і глибокими, як на його вік, зморшками. Запитав, чи проживає тут Ніна. Орися здригнулася.
– Проживала. Давно, – відповіла, розглядаючи непроханого гостя.
– Значить, змінила адресу.
– Змінила… Померла моя донька. А ви хто, пане, будете?
– Я – Костянтин. Ми зустрічалися з Ніною. Вона чекала від мене дитину. А потім пропала. Я винен, що обманув її, що не шукав…
– Заходьте, розкажіть мені те, чого я не знаю. Ніна про вас жодним словом не обмовилася.
– Я закохався в Ніну. Не зізнався, що був одружений. Мої батьки були при посадах. І я кар’єру робив. Дружина також була з поважної родини. Моє життя було розписане по пунктах. Піти з дружиною до театру. Зустрітися з потрібними людьми. Повечеряти з батьками… А з Ніною було легко. Просто. Вона була… справжня. Я злякався, коли Ніна сказала, що чекає дитину. Тоді й зізнався, що маю сім’ю. Попросив зробити аборт. Вона відмовилася. Почала уникати мене. А потім пропала. У нас з дружиною не було дітей. А недавно дружини не стало. Перебирав папери й натрапив на старий записник. А там Нінина адреса. Навіть не пам’ятаю, навіщо її записав. От і вирішив поцікавитися, як живе, вибачитися. Та й самотньо мені. Скажіть, Ніна померла, коли робила аборт?
– Ні, після народження дитини.
– То в мене?..
– Донька. Віолета. Випускниця.
– Віолета?! Люблю це ім’я. Якось сказав Ніні: коли народиться донька, назву її Віолетою. А я можу побачити… свою доньку.
– Скоро має повернутися з ринку. Можете зачекати.
У двері подзвонили. Костянтин чув, як Орися щось шепотіла внучці. І ось… Дівчина дивилася на нього синіми Ніниними очима. Таке ж, як у матері, розкішне довге волосся. Вродлива. Лише одягнута скромно.
– Віолето, я…
– Бабуся мені сказала, хто ви.
Скільки емоцій він пережив за ці миті! Думки плуталися, перечіплювалися одна за одну. Розгубилися слова.
– Я вам каву приготую, – мовила Віолета. – Або чай.
– Дякую. Віолето, розкажи мені про себе. Куди вирішила вступати?
– Поки що нікуди. Роботу буду шукати.
Думка у Костянтина визріла миттєво…
Життя Віолети й Орисі змінилося. Віолета досі жартує, що відчуває себе Попелюшкою, і ця казка триває…
Костянтин наполіг, аби Віолета переселилася в інше місто. В його будинок. Хотів дбати про доньку, яку так пізно знайшов. А вона без бабусі – ні кроку.
Віолета закінчила інститут. Пішла працювати на батькову фірму. Швидко росла у професійному сенсі. Переймала навики від батька: як вести ділові перемовини, переконувати партнерів. Її бізнесові ідеї, підкориговані Костянтином, мали успіх.
Від колишньої Віолети не залишилося нічого. Лише розкішне довге волосся. Тепер це була ділова бізнесвумен – впевнена, стильна, заможна. А от із заміжжям не поспішала. У неї був бойфренд. Разом подорожували за кордон, їздили на відпочинок, ходили на ділові вечірки. Інколи Славко гостював у неї вдома.
– Чому ти не виходиш за нього? – запитував Костянтин.
А вона й до пуття пояснити не могла, чому. Можливо, тому, що Славко заради неї залишив свою дівчину. Про це Віолета дізналася пізніше. Хтозна, чи одного разу він не вчинить так само з нею…
…Однокласники з цікавістю розглядали стильну молоду жінку в червоному капелюшку. У ній годі було впізнати колишню сіру мишку.
– Та це ж Віолета! Наша Віолета! – вигукнув Денис.
У багатьох на обличчі було здивування. Розповніла, виклично одягнута Свєтка, як і колись, хотіла кинути щось в’їдливе, але зрозуміла: зараз це зовсім недоречно.
Кожен розповідав про себе. Дійшла черга до Віолети. Вона розповіла, що працює в успішній компанії, власником якої є її батько. І зараз Віолета його права рука.
Тепер колишні однокласники хотіли з нею спілкуватися. Просили візитівку. Розпитували про все. Підійшла Свєтка:
– Ну, що, миш… Віолето, вип’ємо за твоє перевтілення? Я тут коньячок прихопила.
– Коньяк будеш пити в ресторані, – кинув хтось.
– Поки дійдемо до того ресторану…
– Світлано, я не вживаю спиртного. Зовсім, – відповіла Віолета.
– А я вживаю! – вигукнула Свєтка і приклалася до пляшки. – Якщо нема грошей і кохання, то хоча настрій собі треба створити.
Віолета не побачила Наді. Запитала в Дениса, чи прийде колишня подруга на зустріч.
– Обіцяла. Але пізніше. В неї третя дитина народилася. Батька вже давно нема. Мати геть спилася. Добре, що чоловік попався нормальний. Лише живуть бідно.
Віолета на мить задумалась.
– Денисе, тут десь є поблизу дитячий магазин?
– А… навіщо?
– Жила-була сіра мишка. Колись вона мала тільки маленьку нірку, в якій поміщалося все її добро. І майже не мала друзів. Але одного разу сталося диво… Денисе, не дивися на мене великими очима, – засміялася. – Ходімо, купимо подарунки Надиним дітям. І банкомат здалося б знайти. Гроші також не будуть їй зайвими. Це колись я була звичайна мишка. А тепер – чарівна миша в червоному капелюшку.
Свєтка налила у свій бокал чергову порцію вина:
– У мене тост. За перевтілення мишей у людей! – вигукнула підпилим голосом.
Її ніхто не підримав. Усі дивилися вслід Віолеті й Денисові. Обмивали кістки однокласникові, мовляв, такий порядний, а вскочити в гречку не проти. Ніхто ж не знав, куди вони пішли…
Ольга ЧОРНА.
