– О, то я сама собі телефоную? То як так може бути? – подумала Світлана, глипнувши на екран телефону. – Це містично і водночас цікаво. Що я в себе хочу – треба дізнатися, – усміхнулася, проводячи пальцем по екрані свого айфона.
– Добрий день! – почула втомлено-пригнічений, але приємний чоловічий голос. Їй здалося, що він линув дуже здалека.
– Не кладіть слухавки, вислухайте мене, прошу, – аж благав той, а Світлана спантеличено мовчала, стараючись зрозуміти незнайомця.
Була неділя, і вона якраз збиралася пити каву, вдвох зі своїм чоловіком, з яким прожили двадцять років в мирі, злагоді та любові.
– То я вас слухаю, – сказала стривожено.
– Як ви помітили, в мене такий самий номер телефону, як у вас, різниця лишень в одній цифрі, у вас 067 а в мене 097, – став тлумачити чоловік.
– Он воно що, – відповіла Світлана. – Так буває…
– Так ось, – розхвилювався чоловік. – Можете мені повірити, що я просто так вас би не турбував. На цей номер мені надсилали повідомлення, які для мене надзвичайно важливі. Ото я й прошу вас поглянути. Я знаю, що вони точно були…
– Та які повідомлення? – не розуміла Світлана.
– Це від моєї покійної дружини. Ми з нею прожили десять щасливих років. Я любив її безмежно. А вона, напевно, мене не кохала, бо ж ніколи мені про це не говорила. Якось я запитав її, чи вона любить мене, а вона усміхнулася і каже: «Заміж за тебе ж вийшла…» Оце й усе. Вона все якась сумна була, задумана ходила, наче таємницю якусь мала. Виявилось, що це дійсно так…Три місяці тому зібрала свої речі і сказала, що не любить мене і дитини тому не народила, що серце її належить іншому. І залишила мене. Навіки. Мене і цей світ. Як я дізнався пізніше – в неї була вроджена вада серця. Тому й заміж не хотіла виходити, дитину народжувати, і жила, знаючи, що кожен день може стати останнім. Не сказала мені нічого, поїхала далеко, до сестри – в столицю. Там і померла в лікарні…
Голос затих. Світлана глянула на чоловіка, що сидів поруч і все чув, і не могла вимовити й слова.
– То ви поглянете? – мовив чоловік з іншого світу.
– Так, так, я миттю, – Світлана відкрила повідомлення і завмерла.
– Я тебе безмежно кохаю! Ти любов усього мого життя, що житиме вічно, навіть тоді, коли мене не стане…
Вона скопіювала повідомлення і відіслала незнайомцю. Телефон мовчав… Кава вистигала… У кімнаті запала мертва тиша.
– А я й не звернула уваги на це повідомлення, адже ти мені щодня освідчуєшся в коханні, – сказала Світлана і ніжно поглянула на свого чоловіка…
Раїса ОБШАРСЬКА.
