Хто може уявити горе матері, яка кладе в могилу одиноку свою дитину – єдину радість і єдину надію, одиноку ціль і зміст свого життя!…
Вона ступає непевним кроком за домовиною, сама хитаючись і гірко ридаючи… І нема нікого хто втихомирив би її біль, її сум, її розпач…
Здавалося б чого їй плакати?
Позбулася журби, різних турбот. Бо скільки то треба нажуритися та наклопотатися дитиною, поки виросте вона, «людиною» стане. І вдягнути, і нагодувати, і виховати, і навчити її треба. А скільки тривог треба пережити, коли важко захворіє син чи донечка, скільки гірких сліз треба пролити заради дитини. Тож, здається, мала б подякувати Всевишньому, що позбавив її цих турбот.
Але не така мати, щоб за це дякувати. Вона втричі більше і тяжче готова працювати, готова прийняти всі муки, які є на світі, нічого не злякається, нічого не пожаліє, життя віддасть, лиш тільки б її дитина жила та здорова і сита була.
О, велике це слово мати, велике і святе!
Це вона, рідна ненька, нахилившись над колискою, співала ніжну пісню, в яку вкладала всю свою материнську любов і всю печаль та тривогу за нашу майбутність. Що виросте з тієї малої дитинки? Чи виросте вона на радість і поміч для старих батьків, на користь для людей, на славу Батьківщині? Чи може виросте на горе людям і собі, а може ще і на ганьбу.
О, Боже! Не допусти до цього.
Ціле життя своє тремтить мати над дитиною – над малою і ще більше над дорослою. Щоб не збилася де з доброї дороги… Боже, хорони дитя… А коли приходить час і син чи дочка, ставши дорослими, мусять покинути рідну матір, вона не покидає їх. Рідна мати іде слідом за своєю дитиною, йде своєю молитвою, своєю неспокійною думкою, гарячою материнською любов‘ю. Вона місця собі не знаходить, коли долітає до неї сумна звістка про якесь горе чи важке переживання. І навіть, якщо дитина може колись важко образила рідну матір, вона не пам‘ятає цього, вона давно їй все простила і пробачила, вона готова кинутися за своєю дитиною у вогонь і воду.
Бо така є безмежно любляча материнська природа.
А як дитина віддячує своїй матері? Чи завжди платить добром за добро і за любов – любов’ю? На превеликий жаль, ні. Дуже часто діти платять і батькові, і матері великою невдячністю, забуваючи, що прийде і їх час, і вони постаріють і схочуть доброї пошани від своїх дітей. А найбільше вражає невдячність дітей серце матері. Вона ту дитину під своїм серцем носила, своїми грудьми годувала, помагала їй перші непевні кроки робити.
І хоч який великий, розпачливий жаль огортає матір, коли вона кладе в домовину свою дитину, незрівнянно більший жаль проймає її серце, коли її дитина вмирає живою, стаючи ганьбою своєї сім’ї і всього суспільства.
Просімо Господа Бога, щоб Він оберігав наших синів і доньок – цей цвіт землі – від страшної духовної і моральної смерті. Нехай ростуть наші діти нам на втіху і радість.
