Старій, порожній хаті сняться сентиментальні сни. Запах осінніх яблук, які колись взимку приносили з льоху. Весняне сонце, що зігріває облуплені, вимерзлі на холодних вітрах, стіни. Літні дощі, які миють вікна. Чиста глиняна долівка, по якій бігали босі діти. Піч, що пахла хлібом…
Хата чекала Різдва. Вона любила рушники, вибілені морозом. Колядки і щедрівки, які співали при свічках.
У свята до хати прилітали ангели і душі тих, хто тут жив. Душі розговлялися кутею, залишеною на покутті. Ангели гріли крильця біля грубки. І клали долю в дерев’яні колиски немовлят.
Хата пам’ятає молитви, мовлені поколіннями…
Хата стала схожа на людину, яка прожила купу літ. Для неї день довгий, як рік, а рік – короткий, як день… Її болить самотність. І тиша така сумна…
…Завірюха заліпила двері. Замела стежку, якою ходить тільки вітер. Але в різдвяні дні невидимо ступають по снігу ангели – навідують хату, поки вона жива…
