Я відчиняю вікно і бачу – дощ. Я вдихаю повітря і чую – дощ. Армія крапель зірвалася в атаку, жадібно хапаючи губами посірілу зелень, із галасом падаючи в безодню. Водяні струмки, дзвінко перемовляючись, скочувалися з дахів, із безтурботністю дитини віддавалися польоту.
Дощ співав, і я була його слухачкою. Він співав для мене. Співав про теплий вітер і сусідську кішку, про смак полуниці, про сонце, про дітей і про любов. Він кликав мене, притягуючи до себе, шепотів ніжні слова та казкові обіцянки. Його мокрі руки виштовхували мене надвір, теплі пальці гладили мої коліна, а калюжі дивилися на мене моїми очима.
І я не встояла. Я розчинилася в його пристрасті, стала прозорою і незримою, без болю і зла. Очі мої стали озерами, а серце – безкраїм морем, у якому відбивалися хмари. Я стала стихією, відкрила себе назустріч вітру і стала вітром сама. Я підняла голову, глянула в очі небу і закричала:
– Дощику, я люблю тебе!
І відлуння шурхотливих крапель проспівало у відповідь:
– Я тебе теж…
Господи, як мало потрібно для щастя.