Українці звикають жити в іншій країні. У цій новій реальності – гнітючий курс гривні, високі ціни і, що найстрашніше, – війна, від якої щодня гинуть люди. Є і рани невидимі, але їх наслідки не менш важкі.
Як подолати виснаження і пережити війну – про це в інтерв’ю «Нашому ДНЮ» розповів Олег ГУКОВСЬКИЙ – голова Тернопільського осередку Української спілки психотерапевтів, завідувач денного стаціонару обласної психоневрологічної лікарні, обласний спеціаліст із психотерапії.
З початком драматичних подій в Україні він консультує бійців АТО та їхні родини. Криза, каже психотерапевт, це не лише руйнування, а можливість стати сильнішим, відкрити в собі нові якості – співчуття, милосердя, турботу.
“Українці живуть у стані постійного стресу”
– Якщо уявити, що на прийом до психотерапевта приходить нинішня Україна, який їй можна поставити діагноз?
– Україна зараз у кризовому стані. Стався шок для нас – вбивства на Майдані, анексія Криму, неоголошена війна з Росією. Багатьом важко було змиритися з цим. Я працюю з сім’ями загиблих, і подібне буває, коли приходить звістка про смерть близьких. Рідні не вірять: “То не він, то хтось інший…” Пізніше починаєш приймати реальність, реагувати якось. Зараз в українців вже є таке прийняття. Численні труни з солдатами – від цього важко відгородитися навіть у регіонах, де нема бойових дій. Хоча завжди є люди, для яких важливіше, якого кольору в них телефон, ніж те, що війна забирає життя таких же, як вони.
– Сьогодні війна триває не лише на Донбасі, а й в інформаційному просторі. Хтось намагається захиститися від цього, ігноруючи новини, інші, навпаки, годинами “зависають” у телевізорі чи в інтернеті…
– Треба усвідомлювати, що перед кожним із нас постає багато нових викликів. Якщо з цим не справитися, тоді бере гору проблема – виникає депресія, занепад сил, зневіра, зникає сенс існування. В Україні ще тривають активні дії, ми живемо у стані постійного стресу. Є кілька способів реагування на шокову подію: людина завмирає, втікає або бореться. Якщо сидіти перед телевізором, “варитися” у новинах, обговорювати їх в інтернеті й нічого не робити – це призводить тільки до психологічних порушень. Це і є завмирання, користі від такої поведінки нема ніякої. З іншого боку, не можна заперечувати реальність. Важливо бути активним, аби долати стрес – застояна вода перетворюється у болото.
“Перебування у зоні бойових дій стовідсотково змінює людину”
– Найбільш психологічно “накручена” в нинішньому суспільстві група – це ті люди, які безпосередньо брали і беруть участь в бойових діях. Що потрібно знати про психологічний стан бійців?
– Є так званий синдром постійної війни. Хлопці, які воюють, починають звикати до певного рівня енергії. Це так само, як їхати на велосипеді: ти не падаєш, поки крутиш педалі. Основне питання у зоні бойових дій – це вижити. Тривога з’являється, коли виходиш з цього поля бою. Тоді починають проявлятися різні тілесні реакції: трусить, ноги підкошуються, слабкість. Згодом, у цивільному житті, практично у всіх бійців будуть ознаки посттравматичного стресового розладу: повернення у минуле, надмірна збудливість, реакції на голосні звуки. За місяць це все потрохи минає, а за рік переважна більшість позбувається травм війни. Але у 15-20 відсотків цей синдром, який ще називають “ветеранським”, залишиться і буде тривалим. Це, мабуть, та категорія людей, що була у нас після Афганістану. Їм важко знайти собі місце в житті, для декого сила так і залишиться основним способом вирішення проблеми. До цього треба готуватися, створювати мережу реабілітаційних центрів, інформаційне забезпечення для бійців, їх родин.
– Як близьким і рідним підтримати людей, що повернулися із війни?
– Не можна оцінювати їх попередніми мірками – перебування у зоні бойових дій стовідсотково змінює людину. Я колись проводив тренінг з бійцями, які захищали Донецький аеропорт. Один із хлопців так пояснив свої відчуття: є бойовий стан – червона зона. У цивільному житті потрапляєш у зелену зону, де люди живуть своїми рутинними турботами. Психіка не встигає адаптуватися. Тому солдатам треба дати час для відпочинку і спокою. Це не означає закрити їх на ключ – і нехай полежать собі, подивляться в стелю. Дуже важлива спільна діяльність: знаходити час, аби побути разом, залучати до побутових речей, можна затіяти вдома ремонт. Якщо не спрямувати їхню енергію в дію, тоді починаються проблеми – тривожні розлади, депресії, алкоголізм, інші залежності.
У той же час, адаптація потрібна не тільки бійцям. Поки не було чоловіка, батька, велику частину обов’язків довелося взяти на себе родині. Жінка теж змінилася. Тому треба виробляти спільні правила поведінки.
“Зверніть увагу на тих, хто поруч”
– Зараз ситуацію в країні не обговорює хіба що лінивий, говорять про це і діти. Недавно знайома розповіла, як її шестирічна донька прийшла до неї зі словами: “Мамо, я знаю, АТО – це коли можна писати листи солдатам”. Як розмовляти з дітьми про війну?
– Мої колеги – дитячі психотерапевти – розповідали, що у малюків загострилися емоційні порушення ще за місяць до Майдану. Діти більш чутливі до ситуації, ніж дорослі. Потрібно дуже простими словами пояснити, що відбувається у країні, таке знання зменшить страх. Крім того, саме зараз дітям можна прививати нові цінності: шукати приклади з давнішої історії, аналогії з Козаччини, казок, показувати героїчну історію свого народу. Я б сказав, що покоління дітей війни зовсім не втрачене, це те покоління, яке буде змінювати Україну.
– Дайте, будь ласка, кілька дієвих порад, які допоможуть впоратися зі стресом як і власне активним учасникам подій, так і тим, хто переживає їх далеко від лінії фронту.
– Кожен має знайти своє місце у цій ситуації. Найпростіша порада – це взаємозв’язок з іншими. Спільне проведення часу, але бажано з користю. У цивільному житті – займатися волонтерством, наприклад, плести разом маскувальні сітки. Треба перестати вірити в месію, який прийде і все зробить за нас. Зверніть увагу на тих, хто поруч з вами і потребує підтримки, зателефонуйте рідним і близьким. Є теорія, що кожен, аби почуватися впевнено, повинен мати хоча б п’ять “безпечних людей”, на яких можна покластися. Складіть список таких людей. Також можна сформувати список безпечних місць, де вам було добре і куди ви хотіли би повернутися. Важливо максимально використовувати ті ресурси, які приносили раніше радість: спорт, рукоділля, малювання, гра на музичних інструментах. Але займайтеся цим разом із кимось. Є і така проста порада – 12 обіймів у день. Завдяки взаємодії ми підтримуємо одне одного і самі стаємо сильнішими.
Зараз є шанс отримати нові навики спілкування та сформувати нові стосунки. І, напевно, тільки тоді ми зможемо побудувати суспільство, до якого прагнемо.
Не бійтеся звернутися за допомогою. На сайті тернопільського осередку Спілки психотерапевтів України – www.usp.te.ua – є перелік наших фахівців. Також можна прийти в лікарню за консультацією.
– Чи є у вас прогнози, як буде розвиватися ситуація далі?
– Я не ворожка, але вірю, що все має вийти на краще. Інакше нема сенсу. Надія і віра в краще мотивує і змушує рухатись. Взагалі, великою мірою все залежить від налаштування. Я питав у молодих хлопців, які після училища вже воюють, як вони з цим справляються. Вони відповідали: “Як не він загине, то я”. У нас є певне виправдання: ми захищаємо свою землю, робимо це з необхідності. Це ті механізми, які допомагають зменшити страх і почуття провини. Спрацьовує і певне знеособлення. Це навіть простежується у термінології – “двохсоті” для загиблих, “трьохсоті” – про поранених. Для багатьох це також певний захист. Бо якщо уявити, що за кожною людиною – ціла історія, ціле життя – дитинство, виховання, стосунки… Цілий світ стоїть. Якби всі уявили собі, що кожного дня вмирають світи, то, мабуть, кинули б зброю і розійшлися.
Антоніна БРИК.
класно сказано: якби всі уявили, що кожного дня вмирають світи…. Але люди – то таке нездальство. ми давно забули про світ довколо нас