Чому серця апостолів повні були радості в час Вознесіння? Адже любий Учитель їх покидав землю, відходив від них. Здавалося б, що вони повинні були сумувати, розлучаючись з Господом. Апостоли раділи тому, що Христос, подаючи Своє Божественне благословення в час вознесіння на небо, дав їм благодатну обіцянку: «Ось Я з вами по всі дні до кінця віку…» ( Мф. 28,20).
Та й перед Своїми стражданнями Господь говорим їм: «Не залишу вас сиротами: прийду до вас » ( Ів.14,18). Отже, Спаситель завжди залишався в їх душах і радість єднання з Ним ніколи не покидала апостолів.
Радіємо і торжествуємо і ми, вірні діти Божі, бо, зійшовши на небо, Господь Ісус Христос відчинив і нам двері небесні, що були закриті гріхопадінням наших прародителів. Блаженний Августин про це говорить так: «Зійшовши від землі на небо як Бог, а з тілом нашим як чоловік, Він, Богочоловік, тим самим показав, що і для нас, людей, відкрилося через Нього небо, так довго для нас зачинене, і що зруйновано, нарешті, перегородку між небом і землею».
Натхненно величає славу воскреслого і вознесенного на небо Господа св. апостол Павло, коли говорить, що Господь Бог величною силою Своєю «воскресив Його з мертвих і посадив праворуч Себе на небесах, вище від усякого Начальства і Влади, і Сили, і Володарювання, та всякого імені, що йменується не тільки в цьому віці, але і в майбутньому, і все скорив під ноги Його, і поставив Його вище від усього, Главою Церкви, що є Тіло Його, повнота Його, що наповнює все у всьому» (Єф.1, 20-23).
Господь, що вознісся на небо, бажає славу Свою поділити з усіма вірними Своїми послідовниками. Він у любові до нас грішних не тільки приніс себе у жертву за наші гріхи, але й зійшов на небо, щоб приготувати нам місце в оселях Отця Небесного.
