Сльози капають в каву,
наче в чорну солодку безодню.
Зойк завмер
поміж Всесвітом і Землею.
Вчора вмерло чиєсь сьогодні.
Стало в небі менше
чиєюсь зорею.
Літо стало гірким
від проклять і тривоги.
Ангел смерті збирає
неосквернені душі.
Ангел життя
на порозі матері тужить.
Неділя вдягає темну хустину.
Молиться й просить
за долю вдовину.
Добрий Бог
плаче теплим дощем
і зітхає громами.
Сонце цілує
навіки закриті очі.
Світ стає на коліна –
просить прощення
і прощається…
А зозуля кує…
На роки, на життя…
Кує… і з ліку збивається…
Ольга ЧОРНА.
