Виринувши з юрби пасажирів міського автобуса, я вдихнула на повні груди свіжого весняного повітря і глянула на небо. Погода обіцяла бути чудовою – ні хмариночки. Правда, усі мої плани провести вихідні з друзями на природі розлетілися, як зграйка голубів, що їх годувало біляве дівча на подвір’ї автостанції. А все через те, що наша родина цьогоріч делегувала мене привітати із Днем народження мою любу тітоньку Лізу – мамину рідну сестру.
В одній руці у мене був «Київський торт», акуратно перев’язаний червоною стрічкою навхрест для кращого транспортування, в іншій – моя синя матерчата сумка-рюкзак, в якій не було хіба що, як в нас кажуть, діда з бабкою. Не буду довго перечислювати, бо й сама не пам’ятаю, що там знаходилося, крім моєї косметички та тестів з енною кількістю запитань, які я мала здавати в понеділок.
Майбутнє тестування не давало мені змоги розслабитися, а, наче чорне гайвороння, крутилося в голові. Крім того, у моїх мізках були ще інші плани, мрії та думки. Найближчою снувалася думка про те, як мені добратися до тітчиного села, яке знаходилося в іншому районі за шістдесят дев’ять кілометрів від точки мого теперішнього знаходження. Розклад автобусів у зв’язку з нинішньою кризою змінився, тож я його не знала. Як на диво, Бог за мною потягнув, бо я побачила автобус до Яворівки і настрій у мене почав хоч і повільно, але повзти вверх по шкалі мого суботнього життя. Через лічені хвилини я вже сиділа в автобусі біля вікна і писали друзям «есемески», щоб сьогодні на мою персону не розраховували. Із магнітофона звучали українські весільні пісні, заповнюючи весь салон сільським колоритом. Вусатий водій середнього віку щось записував у шляховому листі і зиркав на людей, які сиділи. Вільних місць не було. Через кілька хвилин три пишнотілі молодиці із сумками-кравчучками зайшли до автобуса і зайняли усю вільну територію в проході. Ще купка людей тулилися до дверей на вулиці, але зайти вже не мали куди.
– Шофер, на вас можна сісти?
Захекана жіночка, розіпхавши юрбу стала в дверях. Не дочекавшись відповіді водія, озирнулася і просто таки загорланила:
– Володька, я стояти не буду, чуєш, Володька, щось роби!
Я виглянула у вікно і побачила Володьку, худорлявого чоловіка від п’ятдесяти, який, зніяковівши, аж зіщулився, але нічого не робив. Аж тут виявилося, що у водія заклинило двері і він, перекинувши ногу, щоб вийти через салон, так і застиг у цікавій позі, спантеличений криком жінки. За мить оговтавшись, скомандував:
– Та розступіться, хай вилізу, тоді хоч лягайте. Що за біда, чужа машина, нічого не знаю, Іван «путьовки» не підписав. Дайте хоч руки змию!
За мить водій повернувся і чистими руками відчинив двері до кабіни. Голосиста жіночка звернулася до нього:
– А білет можна взяти, щоб сісти?
– Не знаю, йдіть питайте, – відповів знервований водій.
– У касі? – допитувалася невгамовна пасажирка.
– Хочете, то беріть в кафе, – фиркнув водій і суворо повідомив: – Хто не має квитків – виходьте, “Правий сектор” дорогою провіряє.
– Їм нема що робити? Най бараболі садять, земля вже прогрілася, кахи-кахи-кахи, – порадила бабка років вісімдесяти, що сиділа на першому сидінні.
– Бабко, ви що грип маєте? – насторожився водій. – Ану йдіть назад, там вас посадять.
– Боже борони, який грип? А назад я не піду, бо не буду нічого бачити.
– А вам що треба бачити? – запитав водій, але бабка не вважала за потрібне відповідати на його запитання.
Рушили. Проїхавши з п’ятсот метрів жіночка, що має Володьку, знову загорланила:
– Шофер, станьте, я в касі пенсійне посвідчення забула!
Жінка почала, наче риба, ковтати повітря, і хтось сказав, що таки треба стати, бо вона дістане інсульт, та інші порадили їй телефонувати до Володьки, щоб він забрав.
Я дістала тести і спробувала зосередитися. Але коли у невеличкому містечку біля цвинтаря побачила табличку із написом «Свіжі шашлики», то не знаю про що вже й думала до кінця рейсу. Бо коли виходила з автобуса, і симпатичний юнак, котрий сидів навпроти і розглядав мене усю дорогу, попросив: «Можна вашу ручку?», то я не догнала, що він хотів мені допомогти. Просто автоматично дістала з кишеньки свою авторучку і, мовчки йому вручивши, поспішила до тітоньки.
– А може на каву? – гукнув він навздогін. Я повернулася і дала йому дві гривні, щоб відчепився.
А в тітоньки що було! Ой, що там було! Але це вже інша історія, яку я вам обов’язково колись розповім.
