Вітрила часу

Вітрила часу

На виставці відомого художника у Тернополі можна віднайти коди української історії

Дмитро Стецько

«Загублений у листопаді» – так часто кажуть про Дмитра Стецька. Один із найвідоміших українських живописців, який живе і творить у Тернополі, й справді з’явився на світ поміж осіннього листя. «У моїх батьків був свій ліс, і матір зі мною в лоні там порядкувала. Коли тато приїхав її забирати, я вже народився. Отак, в подолку, мене привезли додому…», – згадує художник.

 

Коли народився, не знає досі

Той листопадовий ліс залишився хіба у спогадах. Родину Стецьків силоміць переселили з лемківського села Полонної (нині – Польща) на Тернопілля. Тут, на хуторі Драгоманівка Козівського району, минулого дитинство малого Дмитра. Свідоцтво про народження виробив, уже коли йшов до армії. У паспортному столі його записали 28-им числом, хоча, за розповідями сестер, з’явився на світ ще перед Дмитром, 4 листопада.

Коли ж насправді народився, достеменно не знає досі. Тому, жартує, святкує весь місяць. Цей листопад для Дмитра Стецька особливий, адже приніс йому 70-літній ювілей. «Про вік не маю часу думати», – каже художник і щодня приходить у свою майстерню і творить.

Зовні непримітна хатинка в серці Тернополя стала для нього другою домівкою. Тут затишок, спокій і тиша. Острівець іншого, не буденного життя, куди більшості гостей шлях закритий. А потрапивши у святая святих художника, забуваєш, що за стінами – місто з його вічним поспіхом. Особливу ауру створюють старожитності: чавунні праски, прядка, знаряддя сільської праці, які давно перейшли у розряд раритетів. Багато книжок та альбомів, фото друзів і дружини, відомого мистецтвознавця Віри Стецько, яка є для нього музою і порадницею.

Художник теж творить без поспіху, відшліфовує картини до найменших дрібниць. Його полотна безпомилково впізнають серед інших: за незвичайною роботою пензлем, за неймовірною насиченістю символами та кодами, за космічністю сюжетів, занурених в історію України.

 

Всупереч радянській ідеології

Сьогодні самобутні роботи Дмитра Стецька є у державних і приватних колекціях багатьох країн, у музеях Києва, Львова, Харкова, Одеси, Канева… Його персональні виставки відбувалися по всьому світу. Не було їх довгий час лише у Тернополі, де художник вже багато літ. Але у свій ювілей митець не залишив шанувальників без подарунка. В оновленій галереї «Бункермуз» у Тернополі представили його виставку з символічною назвою «Вітрила часу». Масштабні полотна на півстіни, які художник створив за останній період, і справді нагадують вітрила.

– Підрамники почали сковувати Дмитра, – розповідає дружина художника Віра Стецько. – Його роботи – безмежні, ніби напнуті отими сучасники віяннями, що відбуваються в житті. Дмитро належить до художників, яких тепер мало в Україні. Він працює в історичній тематиці, національні мотиви присутні в більшості його робіт. Дмитра  болить те, що відбувається в нашій державі, він глибоко знає її історію. У пошуках отого коду українськості й спрямована його творчість.

Всього для виставки у рідному місті художник відібрав двадцять полотен. Усі вони виконані в особливій техніці, яку він сам створив. Аби зображення було об’ємним, в одній роботі може застосовувати різні матеріали – фарби, тканину, вовну, клей… Відтворювати його манеру не вдаєсться: можна скопіювати техніку, але не внутрішню свободу та темперамент.

Як відзначають друзі художника, він завжди йшов своєю дорогою, незважаючи на те, що його малярство знімали з експозицій, не приймали на виставки. Адже творчість Дмитра Стецька розвивалася всупереч багаторічній радянській ідеології. Треба було малювати доярок, шахтарів, комбайнерів, його ж філософські полотна, сповнені прихованого змісту, зовсім не вписувалися в простір соц-арту.

– Як для нинішніх художників, у мене не так уже й багато робіт. Ніколи не ганявся за кількістю,  твір виношую дуже довго, – каже Дмитро Стецько.

Нині художник працює вже над новим проектом і весь свій вільний час віддає творчості, лише у неділю та свята робить перепочинок.

– У кожного є вроджений талант до чогось. Хтось його закопує, а хтось розвиває і весь час вчиться. Наприкінці ж згадається, що прогуляв, проспав, – пояснює художник.

Незважаючи на цифри у паспорті, його робочий день залишається незмінним – від дев’ятої ранку до дев’ятої вечора.

Антоніна БРИК.

 

[nggallery id=19]

 

 

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"





Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *