Він стояв на порозі нашої редакції з букетом жовтих хризантем, перев’язаних блакитною стрічкою. Мужній, усміхнений і щирий. Одягнений у військову форму, в руках чорний блокнот, з яким ніколи не розлучається.
У попередньому номері газети ми знайомили вас, дорогі читачі, із віршами Володимира Базара з Великого Ходачкова Козівського району. А за кілька днів він особисто завітав до нас в гості, адже приїхав у довгоочікувану відпустку. Володимир Базар служить у тернопільському батальйоні територіальної оборони №6, який дислокується на Півдні України. Пішов у армію добровольцем, хоча рідним сказав, що його мобілізували. Знав, любляча дружина, син, батько відмовлятимуть від такого рішення, адже дуже переживають за нього.
Володимир служив у прикордонних військах. У місті Чоп в 1995-96 роках був першим, хто подавав команди українською. Каже, за це багато солдатів та командирів його не долюблювали. Зате почали поважати.
– Вночі я ніс службу як солдат, а вдень мене забирали в штаб перекладати документацію з російської на українську мову, – пригадує Володимир.
Чоловік за професією – будівельник. Вірші почав писати ще двадцять років тому. Тоді мріяв видати свою збірку, але часи були важкі і згодом на творчість не залишилося часу. Після Майдану Володимир зрозумів: потрібно щось міняти, як у країні, так і у власному житті. Відродив свою творчість і написав заяву у військкомат, що готовий йти захищати Україну.
У чорний блокнот Володимир занотовує поетичні рядки, які приходять на думку. Перші його критики – бойові побратими. Якщо вони схвалюють поезію, записує дату і час створення та публікує в соцмережах.
– Не всі вірші оприлюднюю. Є такі, що залишаю лише для себе, – каже чоловік. – Сподіваюся, колись зможу видати свою збірку. Найбільше пишу вночі, адже тоді менше шуму і легше сконцентруватися. Але, буває, стою на посту і з’являється якась думка, тоді записую її у свій зошит, а вже коли з’являється вільний час, починаю віршувати.
Найзаповітніша мрія Володимира Базара, щоб в Україні запанував мир. На думку бійця, сьогодні для перемоги потрібні мудрі командири, правильні рішення, сильний дух і єдність.
– Зараз ми побачили справжнє обличчя нашого «братнього» народу і вкотре переконалися, ким наші сусіди є насправді, – додає він. – Ці 23 роки ми не були по-справжньому незалежними і зараз мусимо виборювати волю для себе і своїх дітей, змінювати свою країну. І починати треба змалку. Прививати дітям любов до рідної мови, читати українські казки, показувати українські мультики. Дивно, коли людина 20 років живе в Тернополі і розмовляє російською. А українець переїздить у будь-яке російськомовне місто в своїй країні і починає забувати рідну мову. Це страшно. Коли кілька років тому я їхав відпочивати на Херсонщину, то українську мову сприймали по-іншому, могли попросити говорити російською, сказати, що не розуміють. А зараз люди там навіть стараються переходити на українську мову. Населення до нас ставиться привітно. У школах організували благодійний ярмарок, щоб придбати для нас необхідні речі.
Через кілька днів Володимир повертається у військову частину, щоб продовжити службу і захищати українські кордони. Усміхається та обіймає нас на прощання. А квіти, кольору сонця, досі гріють наші серця.
Юля ТОМЧИШИН.
**************
Я не родився, щоби убивати,
Ламати долі і калічити людей,
А народився, щоб ростити й будувати,
І щось лишити після себе для дітей.
Любити і приносити всім радість,
І брати тільки те, що є моє,
Сказати всім, коли зустріну сиву старість,
Спасибі Вам, що Ви у мене є.
І хочу жити, вільно і щасливо,
Хоч зараз знову ношу цей бушлат,
Я думав – сон, і це вже – неможливо,
Що знову я тримаю автомат.
Але це так, немає слів сказати,
Що ворог мій, кого я звав – мій брат,
І вибір тут один – лише стріляти,
Щоб мертвим не вернутися назад.
Моя любов до краю – є безмежна,
Дарма, як не зачепить сивина,
Я вірю, що Ти будеш незалежна,
Така, яка на світі лиш одна.
Тому, що в мене іншої немає,
І хай це знає мій колишній брат,
Мій автомат надійний, і стріляє,
І без підтримки ящика гранат.
Хоч,, може це і мрії на папері,
Я вірю, ще як будем ми живі,
То пам’ятник поставимо Бандері,
І без різниці, хоч в самій Москві.
І знову заживемо ми щасливо,
Як набереться розуму мій брат,
І ми на Красній площі купим пиво,
Не більше ніж по 1грн. 50коп.
ТІ ЩО ДАЮТЬ КРИЛА
Не закохані пишуть вірші,
Заплітаючи їх у конверти,
І на двоє замало душі,
Якщо десь там є третій….четвертий……
Не замріяні творять книжки,
Загортаючи їх у сувої,
Щоб, читавши, не чути роки,
Що втікають від нас за рікою.
Лиш закохані в наше життя,
Ліплять їх по краплині нитками,
І будується дім зі сміття,
Тим, яке ми топтали ногами.
Якщо в тебе є чиста душа ,
Від якої теплом повіває,
Ти будеш у книжках і віршах,
Коли є і коли вже немає.
Ти – наш ангел земний і наш тил,
І наш дух не підірве й могила,
Ти даєш нам любові і крил,
І я знаю, що разом ми – сила……
МОЄ БАЖАННЯ
Мені не сумно, не тримаю я образу.
Так, розумію, що я знов солдат.
Можливо, снайпер вб’є мене одразу,
а чи накриє в чистім полі “Град”…
Чи я прийду, чи принесуть додому,
Чи я побачу рідний дім і край…
Я не бажав би це почути вже нікому:
“Будь ласка, тату, тільки не вмирай!”
Бо є найбільший біль в моєму світі,
У тім, що цвіт злітає й в очі б’є…
Хотів би вишиванку я одіти
І хай вона вже на мені гниє…
Щоб ворогам її не віддавати,
І навіть другу, хоч його колись так звав.
Я б не хотів, щоб він на моїм святі
Зі мною “Ще не вмерла…” заспівав.
Бо це для мене зовсім неважливо:
Як я прийду і що я скажу вам.
Я лиш хотів, щоб були всі, за кого
Можливо, я життя своє віддам.
Щоб ви не були патріоти поодинці,
А щоб були укупі, як одне.
І не встидались, що ви УКРАЇНЦІ,
І не чекали, що біда мине.
Щоб ви, нарешті, знову об’єднались,
І були сильні, наче моноліт.
І щоби більше вже ніколи не згинались
Під москаля по триста довгих літ!
*********************
Вітер дує в лице,
виживаю на зло сам собі,
Я його назову вітерцем,
Щоб було тільки тепло тобі.
Я поїду далеко за край,
І десь там на іншім кінці,
Я почую: додому вертай,
І відчую сльозу на лиці.
І відчую тепло твоїх рук,
Дуже дивне якесь відчуття
Знаю скоро не буде розлук,
І продовжиться наше життя.
І помажу я миром лице,
Мирний сон, ти завжди мені снись,
А війна колись щезне з кінцем,
І все буде, як було колись.
Куля брата мого обмине,
і зрадіє знедолений край,
Ти побачиш живого мене,
І ми тут побудуємо рай.
Буде сміх на твоєму лиці,
І побачим багато комет,
І я вірю, що в сина руці
Іграшковий буде пістолет!
***************
Слово перше і слово останнє,
Як молитву святу вимовляю,
Неважливо – любов чи кохання,
Якщо більше людини немає.
Неважливо, що зараз не спиться,
Заблудився – чого більше хочу,
На могилі в коліна схилився,
На плиті подивитися в очі.
Не багато вже нас розділяє,
Десь два метри землі або глини,
Я сльозами квітки поливаю,
Найдорожчої в світі людини.
Чую ангелом поруч літаєш,
І рятуєш мене від недолі,
І тихенько на небі чекаєш,
Щоб зустрітись в родинному колі.
Щоб обняти і взяти за руку,
І піти по садку там, де квіти,
Де ніколи немає розлуки,
І немає зими, тільки літо.
І чому ми такі є на світі,
Так багато усього вивчаєм,
А простому не хочем радіти,
Тим, кого ми назавжди втрачаєм.
Володимир БАЗАР.
