Це оголошення Сергій вичитав у рубриці «Знайомства» кілька років тому. Точніше, короткий лист незнайомої жінки. Про те, що у тридцять з хвостиком років дуже незатишно жити одній. Що доля досі не подарувала їй зустріч з тим єдиним, який би зрозумів, розділив і радість, і страждання. Або став хоча б надійним другом. Замість адреси чи номера мобільного – короткий таємничий підпис: Наталя. І номер абонентної скриньки, на яку можна писати.
Чомусь кілька разів перечитав це оголошення. А наступного дня взявся писати листа незнайомці. Те, що він також самотній. Що йому майже сорок, а ні сім’ї, ні дітей. Був одружений. Але життя не склалося. Розлучився. У колишньої дружини давно нова родина, а він дотепер – один. Хочеться уже чогось свого, рідного. Повідомив адресу, телефон. Якщо Наталя забажає, нехай відгукнеться, а там і зустрінуться.
Щодня заглядав у поштову скриньку. Листа не було. Мовчав і телефон. Хіба друзі настирливо запрошували на пиво чи якусь вечірку. Не хотів нікуди іти. Навіть від недільної риболовлі відмовився: раптом Наталя зателефонує на домашній? Боявся пропустити дзвінок.
Котрогось вечора у слухавці врешті пролунав незнайомий жіночий голос. Сергій відчув: це вона, Наталя.
Я чекав на вас, – випередив її пояснення. – Ви ж не озивалися так довго…
– Якось я уже поспішила, – голос у слухавці притих, повертаючись, напевне, у минуле.
Він хотів сказати, що також колись поспішив. Але ніхто у житті на всі сто відсотків не знає, як ліпше вчинити.
Не встиг. Щось роз’єднало їх, у слухавці залунали короткі гудки. Він злився на зв’язок, на цю жінку, яка, не знати чому, розтривожила його душу. І як? Через якесь оголошення у газеті. Довкіл стільки претенденток на його руку і серце.
Та коли знову задзвонив телефон, зрадів. Намагався одразу домовитися про зустріч. Де, коли?
Наталя пригасила його пориви. Навіщо спішити? Дізнаються одне про одного трохи більше, тоді зустрінуться. Вона йому ще обов’язково зателефонує.
Сергій чекав цих вечірніх розмов. Цієї ніжності і таємничості. Не розумів одного: чому вони спілкуються лише телефоном? Чому не можуть зустрітися?
Не хотів чекати. Якось Наталя назвала йому номер свого домашнього телефону – це вже була ниточка, за якою людину можна знайти. Не полінувався – перелистав увесь телефонний довідник. І таки натрапив на потрібний номер. Тепер Сергій уже знав прізвище Наталі, вулицю, номер будинку. Відшукати квартиру було неважко – у дворі завжди знайдуться цікаві, ті, хто про чуже життя знають більше, ніж про власне.
Купив червоні троянди, шампанське, коробку цукерок. Уявляв, як подзвонить до Наталі у двері. Вибачиться за трохи несподіваний візит. Утім, крім чашки кави він ні на що не претендує. А можна посидіти і просто так.
Був певен: Наталя зрозуміє його, простить. Він лише хоче побачити її.
Натиснув на «ґудзик» дзвінка. Чув, як хтось довго ішов до дверей. Нарешті повернувся замок.
Сергій уявляв Наталю саме такою. Вродливе молоде обличчя в обрамленні каштанового волосся. Тільки сірі очі чомусь сполохано затріпотіли віями.
Я думала, це сусідка. Вона інколи заходить поговорити. А це, напевне, ви, мій телефонний знайомий? Як же ви мене розшукали? Треба було усе -таки попередити. Я би хоч протез одягла. А так я його знімаю, незручний, тисне. Кажуть, імпортний ліпший, але на нього коштів не вистачає.
Сірі очі уже не тріпотіли – дивилися іронічно- насмішкувато.
Чого ж ви, Сергію, на порозі стоїте? Чи вже перехотіли заходити?
Тільки тепер він помітив, що Наталя опиралася на милиці.
Та ні. Хоча я справді трохи здивований. І винен. Це – вам, – простягнув квіти.
Вони сиділи у затишній кухні. Пили каву й шампанське.
Знаєте, я теж трохи винна. Що не сказала одразу. Про те, яка я, – сірі очі знову сполохано заховалися під вії.
Ви дуже гарна, Наталю, – притулив долоню до її щоки.
– Якби я був художником, то намалював би ваш портрет.
Чи то шампанське подіяло, чи справді його хвилювала гарна жінка, яка сиділа навпроти. Та й навіщо псувати вечір? Сергій зараз не хоче слухати, що трапилося з нею, яка біда. Сьогодні вони не розмовлятимуть про сумне. Він навіть не знає, чого хоче більше: залишитися чи піти.
Наталя допомогла йому.
Вам пора, Сергію. Завтра – на роботу. А мені – у поліклініку, маю пройти деякі обстеження.
Ну ось, здавалося б, і все. Наступного дня Наталя не зателефонувала. Ні потім, ні через тиждень. Якось Сергій не витримав. Розвернув легківку. Піднімався сходами і так само довго натискував дзвінок. Без слів пригорнув до себе Наталю.
У них було багато днів і ночей. Сповнених довірливої ніжності й турботи.
– Я чекаю дитину, – повідомила вона якось з усмішкою.
Йому треба було зрадіти. Сказати щось особливе. Але як же так, про дитину вони не домовлялися. Це ж тепер почнуться нові клопоти, проблеми. Дізнаються у нього на роботі.
А досі про нас ніхто не знає? Невже, Сергію?
Уникав Наталиного погляду. Хоча чому? Справді, він приховував свої стосунки з Наталею. Якщо чесно: боявся. Насмішок товаришів, докорів рідних. Стільки часу всі чекали на його одруження. Не раз навіть жартували, мовляв, Сергій шукає принцесу. І хто знає, чи вони б його зрозуміли.
І як би сприйняли мене. Чому ж ти не договорюєш, Сергію? Того, що ти просто соромишся мене, – гірка складка лягла у кутиках Наталиних уст.
Він намагався пояснити. Що хотів усіх підготувати. Але слова були замалі, непереконливі. І тоді, як у перший день їхньої зустрічі, Наталя прийшла йому на допомогу.
Я поїду до батьків, у село. Мені тепер треба більше свіжого повітря.
Не питала його ні про що, не зобов’язувала. Врешті, він їй нічого не обіцяв, про одруження у них, справді, не було й мови.
Думав про це самотніми вечорами. А потім якось помалу повернулися старі друзі, завелися нові знайомства, інші жінки. Упоміж цього згадував Наталю, її тонкі руки, запах волосся. Приховував від самого себе, що сумував за нею.
Вона зателефонувала йому ще лиш раз.
Я уже в місті, Сергію. Мені пора народжувати.
Він обіцяв прийти.
Як хочеш. Якщо чесно, я хотіла від тебе тільки дитини.
Знав непевне: Наталя обманює його. Та знову зранив жіночу гордість.
А, коли так, тоді – щасливо…
Ось, здається, і вся історія. Чоловік, який зайшов до редакції, щоб розказати її, на мить замовкає. Мовчу і я. Що тут скажеш? Мені, наприклад, хотілося б, аби у цієї історії було інше закінчення.
Мені – теж, – ніби вгадує мої думки Сергій. – Але, на жаль, нічого не вернути.
У нього є все: успішний бізнес, обставлена найновішими меблями квартира, дорога машина. Якось нею, цією сріблястою іномаркою, проїжджав біля дитячої поліклініки. І раптом побачив Наталю. Ішла за руку з маленьким хлопчиком. Щось завмерло усередині: малий, мов дві краплі води, схожий на нього, Сергія у дитинстві.
Зупинив машину.
Сідайте, підвезу.
Вийшов з легківки, щоб допомогти Наталі. Вона здивовано глянула на нього.
Ви нас запрошуєте? Але я вас не знаю.
Між ними пролягла довга секунда мовчання. Наталя ще раз прошепотіла:
Не знаю. Пробачте, Сергію.
Хлопчик пригорнувся до мами.
Знаєте, чому я до вас прийшов? – Сергій знову повертає мене у своє життя. – Дізнався, що Наталя читає ваше «Сімейне гніздечко». Може, воно допоможе мені її повернути? Я зрозумів, що люблю тільки її, цю жінку. І свого сина. І я зумію їх завжди захистити. Зараз Наталя не хоче спілкуватися зі мною. Та, може, все-таки простить?..
Зіна КУШНІРУК.
