Незряча дівчина з невеликого села на Тернопільщині має шанс знову побачити світ, але для цього їй потрібна допомога небайдужих людей
«Надю шукаєте? Вона живе на горбку, на виїзді», – кажуть мешканці села Божиків, що у Бережанському районі. Односельці охоче показують дорогу до хати незрячої Надії Гайдукевич, однак рідко заходять у гості. Дівчина вже звикла до самотності й темряви, у якій живе майже десять років. Єдиною її підтримкою є старенька бабуся й телефонні розмови з незрячими друзями… І те, що вночі до неї приходять кольорові сни.
Недавно лікарі подарували дівчині надію на те, що зможуть повернути їй зір на одне око. Операцію Надійці мають зробити у червні – для неї це останній шанс побачити світ.
«Лікарі дивувалися, як в дитини може бути така хвороба»
Село Божиків, розташоване у вісімдесяти кілометрах від обласного центру, розкинулося на мальовничих пагорбах. До хати Наді ведуть звивисті дороги, по яких гуляють гуси. Взимку снігом перемітає всі стежки, і вибратися з вулиці непросто навіть зрячому.
– Я в цьому селі виросла, закінчила дев’ять класів у школі, – розповідає Надійка, якій у жовтні виповниться 25 років. – А потім поступово почав погіршуватися зір. Виявилося, що в мене катаракта. Навіть лікарі дивувалися, звідки в дитини може взятися така хвороба. В Одесі мені невдало зробили операцію, і у вісімнадцять років я осліпла на обидва ока. У нашій родині не було незрячих, усі здорові, тільки я не бачу…
Якби рідні раніше забили на сполох, то, можливо, вдалося б хоча б частково зберегти зір. Але дівчина змалку росла без батьків. Коли їй минуло лише три роки, померла мама. А тато, забравши старших дітей, поїхав жити у сусідній район. До молодшої доньки, яка залишилася з бабусею, він майже не навідувався. І нині, каже Надя, не переймається її долею.
– Буває, що й плачу. Бо друзі телефонують, розповідають про своїх батьків. А я не маю що сказати. У двох братів і сестри – уже свої сім’ї, вони рідко телефонують чи приїжджають. Даємо собі раду вдвох з бабцею. Дай, боже, їй довгих років життя. Мене весь час тривожить думка: що я робитиму, якщо її не стане?..
Невисока Парасковея Іванівна порається у скромно облаштованій сільській хаті. Бабусі вже минуло 78 років, але досі доводиться виконувати всю домашню роботу. Коли її невістка, мама Надійки, померла, саме їй довелося замінити для маленької внучки найріднішу людину.
– Я її ростила від трьох років, здається, що то моя дитина, – каже літня жінка. – Але роки йдуть… Усе життя я працювала на фермі дояркою, тепер здоров’я вже не маю. Батько Наді не приїжджає, а сама вона допомагає, чим може: посуд помиє, кукурудзу зі мною полущить.
«Страшно, коли не знаєш, що навколо тебе»
Втративши зір, дівчина всьому вчилася заново: їсти, ходити, орієнтувати у просторі, впізнавати людей по голосу.
– Вдома простіше, бо я знаю тут кожну річ, – пояснює Надя. – А в новому приміщення спершу лячно і крок ступити – боюся наштовхнутися на перешкоду. На щастя, у мене хороша пам’ять. Трьох днів достатньо, аби запам’ятати, як облаштоване приміщення. Страшно тоді, коли не знаєш, що навколо тебе.
Відчути світ на кінчиках пальців Надійці допомогли у школі для сліпих і слабозорих. Цей заклад розташований у селі Березовиця неподалік Тернополя. Незрячі учні зі своєї області освоюють тут крапково-рельєфний шрифт Брайля, з допомогою якого можуть читати та писати.
– Коли я втратила зір, то ще десь рік чи два сиділа вдома. А згодом познайомилася із завідувачем цього закладу для незрячих, Ганною Богатирьовою. Вона приїхала у наше село, розказала, що є така школа. Бабця спершу боялася відпускати мене з дому. Але врешті ми зібрали всі потрібні документи і я поїхала вчитися, – каже дівчина.
Зараз Надійка знову повернулася до рідного села. Її дні схожі один на одного: прокинеться вранці, а тут уже й вечір…
– Слухаю музику – дуже люблю мелодійні пісні, – розповідає. – Хтось із незрячих зателефонує… З друзями можемо розмовляти і до третьої ночі. Для людей, які не бачать, так швидше минає час.
Ще однією втіхою Надійки є поезія. У школі вона любила вчити вірші, а тепер любить їх декламувати. Ніжний і душевний голос дівчини нікого не залишає байдужим. Нехай вона не бачить написаних рядків, але відчуває поезію серцем.
«Слід навчитися жити з тим, що маєш»
Дівчина каже, що за десять років уже змирилася з життям у темряві. Вона втомилася чути від лікарів чергові невтішні діагнози. Коли ж дізналася, що є шанс бачити, сприйняла це як диво.
– Майже десять років я живу із закритими очима, – ділиться Надія. – Це не десять днів, і спершу втрата зору була для мене великим ударом. Але я мусила перебороти себе і жити далі. У світі багато незрячих. Серед них є масажисти, вчителі. Слід навчитися жити з тим, що маєш. Але якщо доля дає шанс, його треба використати.
Сьогодні лікарі кажуть дівчині, що вона зможе бачити хоча б на одне око. Попереду в неї непроста операція. Вже тепер, після першого етапу лікування, вона розрізняє світло та кольори, зміну дня та ночі.
На операцію та медикаменти потрібні кошти – бабусі з незрячою внучкою непросто зібрати необхідну суму самотужки. Нині разом з ними живе дядько Наді, але від нього теж помочі небагато. Чоловік є інвалідом другої групи і сам потребує підтримки.
Поки до операції залишається майже місяць, Надя більшість часу проводить удома. Сівши на вулиці та ніжачись у теплих промінчиках сонця, що, жартуючи, граються на її обличчі, вона здогадується, що на вулиці прекрасна сонячна погода.
Мальовничі краєвиди, які видно з її подвір’я, дівчина зараз бачить лише у снах. Як і блакитне небо та весняний цвіт яблунь.
– Мої сни – кольорові, – усміхається. – Іноді сниться щось зовсім незнайоме, ніби з майбутнього життя. Я розповідала про це лікарям, і вони кажуть: є надія, що я все-таки буду бачити.
Надя обережно говорить про свої мрії, адже у її житті вже й так було багато розчарувань. Але коли заводимо мову про подорожі, зізнається: дуже хоче побачити море. Коли вона лікувалася в Одесі, то вже могла його лише чути…
Антоніна БРИК.
Аби мрії стали реальністю
«Наш ДЕНЬ» вдячний за допомогу в організації поїздки відділенню Фонду інвалідів в області.
– Покликання кожного з нас – допомагати тим, хто цього потребує, – каже директор відділення Ірина Базилевська. – Думаю, разом нам вдасться втілити бажання Наді й невдовзі вона зможе побачити омріяне море.
Сьогодні працівники відділення готують листи до керівників установ і організацій краю з проханням про допомогу незрячій дівчині.
Наблизити її мрії до реальності може і кожен з нас, перерахувавши кошти на рахунок у «ПриватБанку»: 5168 7572 3845 0003 (власник картки – Гайдукевич Надія Богданівна).
А ще Надійка мріє мати багато друзів. Підтримати її можна, зателефонувавши на номер 096-070-88-67.
