Я не проти

Я не проти

Місяць жовтим оком зазирав у вікно маленької кімнати. Руслана не спала, хоча було вже далеко за північ. У дитячих ліжечках солодко посапували її малі діти – син та донечка. Оленці – п’ять, а Віті – три рочки, янголятка Господні, золоті діти, тихі та ласкаві, і слухняні до того ж…

А Олега все не було. Вже більше року мучиться Руслана, знаючи, що в чоловіка є коханка. Змарніла, зчорніла від сліз та ночей недоспаних і виходу не бачить. Боїться, що коли почне розмову першою, то залишить її чоловік. А як же вона сама виживе з діточками? І любить його, і ревнує, і серце розриває щодень невеселими думками. Живе, як на пороховій бочці, чекаючи не знати чого. Десь далеко гріє її вогник, що перегуляє благовірний, і все в них буде добре, але душа чує інше – не зможуть вони жити вже так, як раніше, в щасті та любові.
Рипнули двері. Олег, мов кіт, тихо пробрався до коридору і зразу ж пішов до своєї кімнати, навіть не зазирнувши до них. А вранці, так само тихо зібрав речі і пішов, залишивши записку: «Прощай, покохав іншу. Подаю на розлучення».
Ой, як тяжко ридала Руслана, як побивалася за чоловіком, наче за мерцем. Родичі її підтримували та розраджували, як могли. Аж тітку Тому викликали з Мінська, де вона мешкала одиноко, щоб та пожила деякий час з племінницею.
Тітка прибула під вечір зі своєю випивкою та закускою. Коли налили по келиху білоруського вина, потім ще по два та випили, тітка й каже:
– Я купила тобі путівки до Одеси на море. Поїдеш сама, розвієшся трохи, а дітей я догляну.
– Та як? – хотіла розпитати Руслана.
– Без мови, – перебила її тітка. – Мені сон приснився. Ти мусиш туди їхати. Бо мені показало, що на третій день твого перебування там, на березі Чорного моря, ти зустрінеш високого, красивого, чорнявого мужчину з карими очима, і це буде твій майбутній чоловік. Ти повинна там його здибати, бо він стане хорошим батьком твоїм дітям і ти з ним проживеш довге та щасливе життя…
– Температура повітря сьогодні в Одесі 28 градусів, температура води в морі – 24 градуси, – оголосили на пляжі.
А Руслана нині зранку уся на нервах. Це вже третій день, коли вона тут, і сьогодні має зустріти свого судженого. Жінка розстелила м’який рушничок, недалеко від води, розгорнула журнал з модами, а сама переверталася з боку на бік, тримаючи в полі зору усіх чоловіків, що були неподалік на пляжі. Спостерігала за ними. Ось високий, чорнявий іде, але з жінкою під руку, напевно, це його дружина. Цей надто молодий, певно студент, по телефону розмовляє. А цей, взагалі, не високий і не красивий, лисий та з пузом.
Уже й сонце стало до заходу, а чоловіка, якого напророчила тітка Тома, не було. Стало сутеніти, пляж порожнів. Руслана одягнулася і пішла берегом, закинувши на плечі велику пляжну сумку. По дорозі їй трапився невеличкий бар, в якому шуміли та веселилися відпочивальники. Вона несміливо зайшла. І раптом, у куточку, за столиком, чптпобачила одинокого чоловіка. Руслана аж побігла до нього і з дитячою безпосередністю, навіть не привітавшись, запитала:
– То ви, напевно, мій майбутній чоловік?
Незнайомець спершу отетерів від почутих слів, а потім, опанувавши себе, сказав, глянувши на ледь засмаглу красуню:
– Та, я не проти.
З моря вони приїхали вдвох. Чоловік виявився холостяком, одеситом, доброю та порядною людиною. Руслана народила від нього донечку, а її дітей Антон прийняв, як рідних. І ось уже сорок років живуть вони щасливо, в мирі та любові.
Відійшла у засвіти незабутня тітка Тома. Колись вона призналася Руслані, що вигадала цей сон…
Раїса ОБШАРСЬКА.

журналіст, газета "Наш ДЕНЬ"






Loading...



Схожі публікації

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

shares