Мешканці тихої, зеленої вулички, що пролягала вбік від основної дороги, жили однією родиною, адже вона налічувала лише шість хат. Комусь щось позичити, з дітьми посидіти чи по хазяйстві допомогти було звичною справою. Ніхто нікому не відмовляв. Надто ж усім догоджала молода красуня Магдалена. Дівчина виросла без матері, яка померла, коли та народилася, і зроду була глухонімою. Батько Василь виховував донечку один. Мурував, столярував по людях, вів господарку, аби його дитина мала усе, як в інших дітей.
Одного разу, коли Василя не було вдома, Магдалена пішла на господарку. Угледівши, як корчиться від болю корова Зірка, збагнула – вона буде народжувати. Цим ділом завжди займався батько, і вона не знала, як має чинити. Перелякана, побігла по допомогу до сусіда Олекси, а сама заховалася в хаті, коли той вовтузився з Зіркою.
«Ходи глянеш, яке гарненьке телятко», – усміхнувся Олекса.
Дівчина розуміла його по губах. Мімічними знаками подякувала, запросила на обід.
«О, та ти справжня господиня», – прихвалив хлопець, смакуючи борщем із варениками.
Магдалена почервоніла. Олекса якось дивно обвів її поглядом, взяв за руку, повалив на канапу. Магда пручалася, хотіла покликати на допомогу, але – не могла. Мов навіжений, він зривав з неї одяг, вп’явся розпашілими губами в її губи… «Ти будеш тільки моя, чуєш?», – у пориві пристрасті забув, що вона не чує його слів.
Усю ніч дівчина проплакала. Чому вона така нещаслива? Материнської ласки не зазнала, не чує співу пташок, дзюркотіння струмочків, шурхоту осіннього листя. Що тут казати – власного голосу вона не чує.
Після школи для глухонімих Магда вивчилася на кравчиню, однак роботи не знайшла. Приймала замовлення вдома, щоб підзаробити. На базарі з батьком молочні продукти продавала, крутилися, як могли. І ось цей випадок, коли на свою голову покликала Олексу. Батько чудово засвоїв міміку і дактиль, але Магда не відважилася сказати йому про вчинок Олекси, не знала, як він зреагує. Ховала від нього вологі очі. Душила в грудях свій біль і сором.
Згодом Магдалена відчула зміни у своєму організмі. Поїхала в райцентр до гінеколога, яка підтвердила її вагітність. Під Магдою захиталася земля, усе навколо закружляло. Вона не знала – радіти їй чи ні. А найбільше боялася, як зреагує на таку новину батько, який не раз попереджав її про дівочу честь і гідність. Щоб берегла себе, бо, мовляв, захистити себе не зможе…
Зійшовши з автобуса, Магдалена вирішила піти на кладовище на могилу матері. Ненька дивилася на неї зі світлини своїми великими очима і ніби заспокоювала: «Не плач, доню, я за твоє життя – своє віддала. Народжуй, дитина – це Божий дар». На душі Магди наче полегшало, просвітліло.
«У мене буде дитина», – пояснила батькові, тільки-но переступивши поріг.
Василь зойкнув. Широко відкритими очима прицілився в доньку: чи не жартує вона? Хто батько дитини? Однак Магдалена вирішила спершу сповістити про дитя Олексі, а вже потім зізнатися батькові. Ніде правди дівати: Олекса подобався їй давно. Вродливий, працьовитий, сміливий. Не гадала лишень, що так проявить він свою сміливість.
Одного вечора Магда перестріла його біля воріт, взяла за руку і провела нею по своєму животі. Хлопець ніби задерев’янів. І тоді вона повторила жест знов і знову. Олекса стрепенувся: не може бути! І пішов до хати.
Магдалена сподівалася, що він ось-ось постукає у її вікно, присвітить ліхтариком, як не раз робив, коли треба було, і покличе її. Але марно… Через кілька днів вона довідалася, що Олекса поїхав на заробітки в російські ліси.
«Нічого, виростимо дитя. Усе буде добре», – втішав доньку Василь.
Хлопчик народився гарненький, здоровенький.
«Слід охрестити дитину», – запропонував доньці Василь. Тоді, вкінці сімдесятих минулого століття, заборонялося хрестити діток у храмі. Вінчання молоді теж відбувалося таємно.
Однієї неділі зранесенька Магдалена, вдягнувши сина в речі, які пошила сама, разом із кумами пішла до священника, що жив на краю села. На стукіт вийшов отець Іван.
«Хочемо хлопчика охрестити. Святославом назвемо», – мовив хрещений батько.
Священник спершу сказав, щоб зачекати їм у передпокої. А потім навідріз відмовився хрестити дитя. Мовляв, це – протизаконно, та й парафія у нього інша. З очей Магдалени градом покотилися сльози. Вона впала перед ним на коліна: не відмовте! Але той був категоричний.
«Чому ж ти відмовив бідній жінці? Багатьох діток охрещуєш вдома, незважаючи на парафію», – обурилася їмость. «Що візьмеш з тої бідосі? І взагалі – не лізь у мої справи», – відповів отець Іван.
Пані Тетяна, так звали їмость, не раз у думках не погоджувалася з чоловіком, але ніколи йому не заперечувала, адже жила у розкошах, ніде не працювала лише завдяки йому. Була дуже набожною та щирою, тому вчинок чоловіка гриз їй серце. Одного разу, коли отця Івана не було вдома, вона пішла в село і знайшла Магдалену.
«Ось, візьміть», – поклала їй у долоню освячений хрестик і образок Богородиці. Хай вони захищають ваше дитя», – сказала.
Магда її зрозуміла. Розчулена, розплакалася, стала цілувати їмості руки. Мімічно подякувала. Згодом Василь привіз до їх дому священника з іншого села. Він і охрестив хлопчика.
Святославчик ріс жвавим, допитливим. Василь навчав його розмовляти, згодом читати, грати на баяні, оскільки у Святославчика був добрий слух і чудовий голос. Магдалена душі не чула у синові. Де й подівся її гнів на Олексу, який наче у воду канув.
А в родині отця Івана чорним птахом кружляла над хатою біда: Тетяна народила неживе немовля, тяжко захворіла. Прибитий горем отець запив, втратив парафію, ще й до біди додалася інша – під час грози згорів їх дім. Тетяна пов’язувала їх горе з тим, що чоловік, будучи священником, не завжди праведним був: міг ударити її, ображав грубими слова, не постив. А ще – мучило її, як не по-людськи він повівся з Магдаленою. Згодом вони переїхали в інший район.
Час летів, як листя за водою. Якось Святослав спитав, хто подарував йому хрестик, який він носить. Дідусь Василь розповів йому, чий це подарунок. Не втаїв і те, що отець Іван відмовився його охрестити. Мабуть, саме в цю мить Святослав вирішив присвятити себе Богу і стати священником. Час змінився, і через роки вже ніхто не боявся іти до церкви. Тут урочисто вінчалися молодята, а потім охрещували своїх діточок.
Мрія Святослава здійснилася – він став священником, одружився з чудовою дівчиною Мирославою, отримав парафію у сусідньому районі. Парафіяни храму, в якому він служив, поважали його за святість, вірність, справедливість. Його чистий, сильний голос, повчальні проповіді прищеплювали вірянам любов до Всевишнього. Не знав іще тоді Святослав, що серед парафіян у церкві є пані Тетяна з чоловіком – колишнім священником, який не захотів його охрестити. Отець Іван дуже змінився, вихуд, згорбився. Однак Магда, яка приїхала зі сватами до дітей, впізнала його. Показала синові.
Був теплий осінній день. Наближався храмовий празник у селі. Здавна його відзначали на Покрову святої Богородиці.
Зранку перед богослужінням понуро, тихцем, мов злодій, зайшов до храму отець Іван. Перехрестився. Через сильний біль у суглобах заледве прикляк перед іконою Ісуса. Сльози потічком текли по його обличчі, затікали за ранні рубчики-зморшки.
Загледівши, що до храму зайшов священник Святослав, поволі зіп’явся на ноги і вирішив посповідатися. Давно тисне йому у грудях, темніє в очах, не тримають ноги. Ніякі ліки полегшення не приносять. Їмость теж ходить, ніби не своя. Мертве дитя оплакує, не спить ночами. Чи ж не є це карою Господньою, що він, будучи молодим і здоровим, жив у багатстві і сам себе за Бога мав? Бідними гребував, знущався навіть з власної дружини. Навчав парафіян служити Господу, а сам свідомо ступав неправильним, але солодким шляхом. Відігнавши марудні думки, Іван тихим голосом мовив: «Хочу висповідатися, отче. Багато маю сказати. Душевне багновиння, з якого вибратися не в силі, не дає мені дихати. Чахну з кожним днем».
Отець Святослав, глянувши співчутливим поглядом на Івана, мовив: «Заспокойтеся. Зараз розпочнемо обряд сповіді. Я – син глухонімої Магдалени. Здається, я знаю, про що ви хочете мені розповісти».
Марія МАЛІЦЬКА.
